Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний економічний університет

 

О.І. Заклекта

О.П. Шиманська

 

 

 

 

 

ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА

Навчальний посібник

(опорний конспект)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ТНЕУ

Тернопіль – 2007

         

           ББК 65.01 я 73

                   З 18

Заклекта О.І., Шиманська О.П. Економічна політика. Навчальний посібник (опорний конспект). – Тернопіль:, 2007. –   78   с.

 

Рецензенти:                                       Дудкіна О.П., к.е.н., доцент кафедри

                                                державного і муніципального управління

                                                Тернопільського національного економічного

                                                університету

 

                                                Гринчуцький В.І., д.е.н., професор,

завідувач кафедри економіки,

підприємств і корпорацій ТНЕУ

                                               

Навчальний посібник створено відповідно до програми підготовки магістрів державної служби. У ньому розкриваються суть, об’єкти, суб’єкти, цілі, індикатори, інструменти економічної політики та підходи до її формування. Показано види економічної політики за об’єктом впливу, видом результату (цілі), характером дії та територіальною ознакою. З’ясовано основні проблеми економічної політики.

          Видання може бути використано слухачами центру підготовки магістрів, студентами економічних спеціальностей, працівниками державних установ та комерційних структур, усіма бажаючими, хто цікавиться проблемами економічної політики.

Рекомендовано до друку кафедрою економічної теорії Тернопільського національного економічного університету “26” грудня 2006 р. (протокол №5).

 

Заклекта О.І., Шиманська О.П., 2007

, комп’ютерний макет, 2007

Передмова

         

У запропонованому посібнику у формі опорного конспекту лекцій представлені теоретичні питання економічної політики.

В основу даного посібника покладено програму, рекомендовану Головним управлінням державної служби України. При підготовці посібника враховано попередньо одержані економічні знання слухачами магістратури при вивченні модуля "Економіка І". Автори посібника поставили за мету викласти теоретичні аспекти економічної політики, необхідні державним службовцям в умовах обмеженого втручання держави у економічне життя. Особливо актуальною проблемою в період реформування української економіки є вибір важелів та різноманітних інструментів економічної політики для реалізації масштабних цілей та завдань держави.

Посібник включає три важливі теми, в яких розглядаються основні питання програми.

У першій темі “Економічна політика як система” розглядаються формування та суть економічної політики, економічні функції держави в історичному аспекті, обмеження економічної політики та підходи до її формування. З’ясовано об’єкти та суб’єкти економічної політики, її інструменти та індикатори. Поряд із поданими цілями розглянуто питання ефективності економічної політики.

Друга тема “Види економічної політики”, яка є найбільшою за обсягом, присвячена з’ясуванню окремих видів економічної політики за різними критеріями: за об’єктом впливу (фіскальна, монетарна, зовнішньоекономічна, стуктурна, цінова, антициклічна); за видом результату (цілі) (довгострокова, короткострокова, соціально спрямована, дискреційна і недискреційна фіскальна політика); за характером дії (активна, пасивна, ліберальна, жорстка, консервативна); за територіальною ознакою (регіональна і загальнодержавна).

У третій темі “Проблеми економічної політики” розглядаються методологічні, часові, політичні та психологічні проблеми економічної політики. Кожне питання теми має прорамну анотацію, яка допомагає орієнтуватися в процесі опанування матеріалу. При написанні посібника були використані підручники з макроекономіки та економічної політики сучасних вітчизняних та зарубіжних авторів.

Матеріали посібника апробовані у процесі викладання курсу економічної політики слухачам магістратури за спеціальністю "Державна служба" денної та заочної форм навчання Тернопільського національного економічного університету. Посібник також буде корисним студентам, аспірантам, державним службовцям.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема 1.1 Економічна політика як система

План

1.1.1.   Економічна політика: формування та суть.

1.1.2.   Об’єкти та суб’єкти економічної політики.

1.1.3.   Цілі економічної політики.

1.1.4.   Інструменти економічної політики.

1.1.5.   Індикатори економічної політики.

 

1.1.1.  Економічна політика: формування та суть

Програмна анотація

          Економіка та політика. Поняття "економічна політика". Структура економічної політики. Економічні функції держави. Обмеження економічної політики. Підходи до формування економічної політики: нормативний, позитивний, синергетичний.

         

Економічна політика як наука формувалася на основі економіки. Остання склалась в результаті тривалого історичного розвитку. Перші економічні погляди з’явились в глибоку давнину і пройшли складний шлях розвитку. Термін "економіка" запровадив у науковий оборот великий мислитель Стародавньої Греції Арістотель (384-322 рр. до н.е.). Під економікою він розумів мистецтво створення багатства, споживчих вартостей, необхідних для життя чи для дому та держави.

          Як самостійна наука економіка з’явилась значно пізніше. Французький вчений, представник школи зрілого меркантилізму Антуан де Монкретьєн у 1615 році опублікував працю "Трактат політичної економії", яка ознаменувала появу нової науки – "політичної економії". Вона трактувалась як наука про "сукупність правил господарської діяльності".

          Наприкінці ХІХ ст. виникла економічна теорія, яка окрім теоретичного обгрунтування економічної діяльності включала і прикладні аспекти. Спочатку економічна політика входила в економічні науки складовим елементом. Наукові праці з економіки одночасно містили як теоретичні положення, так і практичні рекомендації. Вони стосувалися оподаткування, регулювання грошової сфери та деяких інших питань. Так, меркантилізм, як перша економічна школа, був не лише теорією, а й використовувався у практичній діяльності. Зокрема, уряди європейських країн використали ідеї теоретиків меркантилізму у своїй економічній політиці. Наприклад, в Іспанії вивіз за кордон золота і срібла карався смертю. В Англії іноземні купці виручку від продажу своїх товарів змушені були витрачати на закупівлю англійських товарів, що означало заборону вивозу грошей. Теорія "активного торгового балансу" панувала в Англії протягом 16-17 ст. і стала офіційною державною політикою.

          Таке часткове регулювання державою окремих сфер господарського життя тривало до початку ХХ ст. Після І світової економічної кризи 1929-1933 рр. англійський вчений Джон Мейнард Кейнс у праці "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936 р.) виклав систему комплексного підходу до регулювання економіки в масштабах країни. Цей період слід вважати відокремленням економічної політики від економічної теорії і становлення її як самостійної галузі економічної науки. Відокремившись від економічної теорії, економічна політика не стала ізольованою, а спирається на її методологічні засади. Тобто, загальне уявлення про економічну поведінку суб’єктів діяльності, яке формується на основі економічних принципів, може бути використане для розробки заходів чи прийняття рішень, які забезпечують розв’язання різноманітних проблем. Цей процес називають "прикладною економічною наукою" або "економічною політикою".

          Отже, економічна політика – це система заходів, спрямована на розв’язання господарських проблем з метою збалансованого розвитку суспільного виробництва.

          Економічна політика виступає в двох основних формах: юридичних законів та економічних програм. Перші стосуються тих чи інших закономірностей розвитку господарської діяльності, мають приписний характер і є обов’язковими для виконання. Другі – часто змінюються залежно від економічної ситуації в країні. Економічні програми можуть бути національними або цільовими. Загальнонаціональні програми охоплюють важливі макроекономічні пропорції. Цільові – розраховані на участь десятків і сотень підприємств, мають обов’язковий характер. Але на відміну від юридичних законів обов’язковість програм грунтується не на наказах, а на контрактах, які передбачають матеріальну відповідальність виконавців і є вигідними для них.

          Організаційні форми економічної політики доповнюють одна одну цілим рядом використовуваних методів регулювання.

          Економічна політика має складну структуру. До її елементів належать цілі, інструменти, індикатори, об’єкти та суб’єкти. В сукупності вони становлять цілісну систему, яка не є незмінною.

Як показує світовий історичний досвід держава в усі часи тією чи іншою мірою втручалась в економічні процеси, проте її роль у різні періоди була неоднаковою: від повного невтручання в економічну діяльність до посилення або послаблення її впливу на економічні процеси. Держава з моменту її виникнення виконувала ряд суспільних функцій: забезпечувала правопорядок, створювала умови безпеки, тобто за висловом А. Сміта виконувала роль "нічного сторожа". Також держава сприяла первісному нагромадженню капіталу, проводячи політику економічного протекціонізму. Однак роль держави посилюється вже в останній третині XIX століття. А 30-і роки XX століття відзначаються активним втручанням держави в економіку.

 За умов вільного ринку роль держави зводилася до виконання наступних функцій:

1)     забезпечення правової бази та суспільної атмосфери;

2)     захист конкуренції;

3)     перерозподіл доходу та багатства;

4)     перерозподіл ресурсів з метою зміни структури національного продукту;

5)     стабілізація економіки1.

1.                 Стосовно правової бази, то слід сказати, що уряд встановлює певні "правила гри", що регулюють відносини між виробниками, споживачами та, виявляючи порушення цих правил, накладає певні стягнення.

2.                 Оскільки конкуренція є рушійною силою економічного розвитку, то уряд, приймаючи антимонопольні закони, сприяє тим самим захисту конкуренції.

3.                 Оскільки ринок породжує значну нерівність в доходах, держава зменшує її через надання трансфертних платежів, реалізацію програм соціального забезпечення. З метою підвищення доходів окремим групам населення уряд фіксує ціни (гарантовані ціни фермерам, встановлення мінімальних ставок заробітної плати, регулювання податків).

4.                 Уряд здійснює коригування розподілу ресурсів задля зміни структури національного виробництва через:

–       прийняття законів, що забороняють або обмежують забруднення;

–       встановлення особливих податків для фірм, що порушують законодавство;

–       виділення коштів на освіту та охорону здоров’я;

–       створення державних підприємств;

–       допомоги малозабезпеченим сім’ям;

–       надання субсидій;

–       забезпечення населення суспільними благами (національна оборона, будівництво доріг, утримання вулиць, забезпечення внутрішнього правопорядку, профілактичне медичне обслуговування).

 

5.                 Стабілізація економіки означає забезпечення повної зайнятості, стабільного рівня цін та прийнятного рівня інфляції.

Необхідно зауважити, що втручання держави в економіку – це суб’єктивний процес і тому важливо визначити межі цього втручання. Слід знайти таке поєднання ринкових і державних важелів регулювання, за якого ринковий механізм функціонував би з найвищою ефективністю. Надмірне втручання держави в економічні процеси у кінцевому результаті призведе до зниження ефективності національного виробництва.

В сучасний період ускладнюється цілий ряд економічних процесів, які вже не може відрегулювати ринок, тому цілий ряд функцій стали прерогативою держави. До таких функцій належать:

1.     Визначення стратегії макроекономічного розвитку.

2.     Правове регулювання ринкової економіки.

3.     Соціальний захист громадян країни.

4.     Антимонопольне регулювання, захист і стимулювання конкуренції.

5.     Фінансування суспільних потреб, тобто забезпечення громадян товарами колективного вжитку (суспільними благами).

6.     Зовнішньоекономічне регулювання.

Економіка країни успішно розвивається лише за умов ефективної економічної політики. Реалізація останньої обмежується рядом чинників, що стримують вплив її важелів на економічні процеси. До таких чинників слід віднести: методологічні, ресурсні, цільові та законодавчі обмеження.

Методологічні обмеження економічної політики існують на теоретичному рівні, тобто на етапі вибору цілей та інструментів їх реалізації. Між цілями та інструментами повинна бути повна узгодженість. Адже кожен регулюючий важіль зачіпає інтереси якоїсь групи населення та змінює мотиваційну поведінку господарюючих суб’єктів. Отже, визначаючи інструменти слід зважати на те, яких верств населення вони торкаються, як змінюються відносини між окремими групами економічних суб’єктів і як це вплине, у кінцевому результаті, на соціально-економічний розвиток суспільства. Тому вибір конкретних важелів для тієї чи іншої цілі повинен бути науково обгрунтованим і виваженим, аби запобігти виникненню негативних процесів. Основне завдання на даному етапі – встановлення оптимальної комбінації взаємопов’язаних і водночас суперечливих цілей та визначення інструментів для їх досягнення.

Ресурсні обмеження економічної політики включають: бюджетні, людські та часові.

Бюджетні обмеження пов’язані перш за все з обсягом бюджетних коштів, призначених на ті чи інші цілі, які завжди є обмеженими. А, як звісно, в умовах обмежених ресурсів і безмежних потреб виникає проблема економічного вибору. В таких умовах вибирати потрібно із усієї сукупності цілей найбільш пріоритетні, які слід реалізувати в першу чергу. До таких цілей слід віднести, наприклад, покращення добробуту найбільш вразливих верств населення, фінансування охорони здоров’я, охорони довкілля тощо. Отже, головним є досягнення цілей економічної політики без перевищення грошових коштів, передбачених для їх реалізації.

Людські ресурси виступають обмеженнями у здійсненні економічної політики за умови недостатньої компетентності розробників законопроектів та економічних програм або відсутності взаєморозуміння чи існування конфліктів між безпосередніми її виконавцями. Адже не завжди та чи інша модель розвитку країни, запропонована розробниками, є реалізованою в силу неготовності до змін тих груп суспільства, хто є учасниками цих перетворень.

Часові обмеження пов’язані із значним періодом часу, коли рішення прийнято і досягненням поставленої мети. Цей часовий лаг залежить від рівня бюрократизації державного апарату, наявності відповідної команди для реалізації поставленої мети. Отже, досягнення поставленої мети потребує тривалого періоду часу і, відповідно, слід уживати таких заходів аби даний час скоротити. Ніяким чином цьому не сприяє часта зміна державних службовців.

До часових обмежень також відносяться і виборчі періоди, які слід враховувати при визначенні проміжних цілей та інструментів їх реалізації. Адже невірно обрані елементи економічної політики не дозволять ефективно впровадити намічені заходи, що призведе до зміни уряду і, відповідно, до зміни цілей економічної політики.

Цільові обмеження економічної політики пов’язані з тим, що вибір цілей економічної політики обумовлює обрання відповідних важелів для їх реалізації. Якщо обрання інструментів є нераціональним, тоді відбудеться затримка у реалізації цілей. Причинами багатоваріантності реалізації цілей є те, що не усі цілі можна виразити кількісно (наприклад, економічна свобода, справедливий розподіл доходів тощо); а цілі, що мають кількісне вираження можуть суперечити одна одній (так, забезпечення повної зайнятості є суперечливим стосовно збільшення вільного часу). Дані обмеження слід враховувати при визначенні елементів економічної політики.

До законодавчих обмежень економічної політики відносять існуюче законодавство, в межах якого відбувається реалізація цілей економічної політики. Ці обмеження слід враховувати ще на етапі розробки економічної політики. Поставлені цілі не повинні виходити за рамки діючих чинних юридичних норм. У противному разі виникають негативні явища, суперечності та конфліктні ситуації.

Формування економічної політики грунтується на кількох підходах: позитивному, нормативному, синергетичному, енвайронментальному.

Позитивний підхід до формування економічної політики передбачає вивчення реальних економічних процесів, збір фактичного матеріалу, встановлення взаємозалежностей та взаємозв’язків між явищами економічного життя. Даний підхід покликаний пояснити зміст економічних процесів та поведінку економічних суб’єктів за даних умов, тобто охарактеризувати економічну ситуацію в країні і дати відповідь на питання: "що відбувається…". Наприклад, у грудні 2005 р. індекс споживчих цін (до грудня попереднього року) склав 110,3 %[1].

Нормативний підхід, на противагу попередньому, характеризує розробку відповідних рекомендацій стосовно того, яким чином діяти аби виправити ситуацію і дає відповідь на питання "як повинно бути…". Для реалізації нормативного підходу велике значення має прогнозування, як розробка вірогідного судження про стан якогось явища у майбутньому.

Поняття "синергетика" походить від грец. synergos, що означає спільно діючий, співробітництво. Предметом вивчення синергетики є дослідження закономірностей функціонування нерівноважних систем, що характеризуються нелінійним розвитком. Ознаками неліній ного мислення є: 1) багатоваріантність та альтернативність еволюції; 2) можливість вибору оптимальних шляхів такої еволюції; 3) можливість прискорення темпів розвитку, зокрема ініціювання прискореного нелінійного зростання; 4) вплив кожної особистості на макросоціальні процеси; 5) неприпустимість нав’язування соціальним системам шляхів розвитку; 6) перебіг соціальних процесів в умовах невизначеності, нестабільності тощо; 7) незворотність розвитку; 8) еволюційність та цілісність світу2.

Синергічний ефект виникає у процесі взаємодії всіх елементів складноорганізованої системи, тобто як результат спільних дій відносно незалежних елементів. Цей ефект є вищим аніж сума ефекту від розрізнених дій незалежно діючих структур системи. Отже, поєднання певних дій призводить до результату, ефективність якого перевищує результат від дій, виконаних розрізнено. Принцип синергізму слід застосовувати і при формуванні економічної політики. При цьому слід пам’ятати, що кожен вид економічної політики має свої інструменти. Для досягнення максимального ефекту слід підбирати такі інструменти, щоб їх сукупний вплив був настільки дієвим, що перевищив би суму ефекту, досягнутого у випадку їх ізольованої дії. Разом з тим відомо, що глобальні цілі реалізуються через реалізацію основних та оперативних. Так, глобальна мета – "стійке зростання добробуту", досягається шляхом вдалого поєднання цілого ряду інструментів різних видів економічної політики: соціальної, антиінфляційної, структурної тощо. Отже, розробка концепції державної політики передбачає оптимальне поєднання системи цілей та інструментів для її реалізації. І в цьому полягає мистецтво органів влади, що займаються розробкою економічної політики.

Енвайронментальний підхід – це метод побудови економічної політики, який враховує ймовірність впливу її інструментів на довкілля. Це пов’язано перш за все з тим, що розвиток цивілізації призвів до глобального і невпинно зростаючого залучення у виробництво природних ресурсів, виникнення небезпечних технологій тощо. Результатом даного процесу є: забруднення навколишнього середовища, погіршення умов життєдіяльності людини, загроза існуванню людської цивілізації. Оскільки ринковий механізм не в змозі регулювати проблеми екологічної безпеки стає необхідним державне втручання у їх вирішення.

          Якщо політика природокористування на початковому етапі її формування базувалася на переважанні адміністративно-правових важелів регулювання (державна регламентація викиду шкідливих речовин у повітря та воду, дозвільні та контрольні процедури, система обмежень і заборон), то сьогодні така політика є неефективною.

          В сучасних умовах формування економічної політики повинно стимулювати розвиток технологій, що не забруднюють довкілля, аби не вживати заходів з ліквідації забруднення. Отже, витрати, які здійснюються сьогодні,через певний проміжок часу дозволять отримати певні дивіденди, а саме: незабруднене довкілля та відсутність грошових витрат на очищення навколишнього середовища. Ця політика в економічній науці дістала назву політики "подвійних дивідендів".

Енвайронментальний підхід до формування економічної політики змінює її цілі та інструменти. В сучасних умовах довгостроковою ціллю стає ціль запобігання кліматичним змінам. Інструментами досягнення даної цілі є: стимулювання розвитку екологічно чистого виробництва (безвідходних технологій), екологічно чистих видів транспорту, значні штрафні санкції, пільгове оподаткування. Адже неможливо забезпечити підвищення життєвого рівня населення через погіршення умов його проживання ( у зв’язку із забрудненням довкілля).

 

1.1.2.  Об’єкти та суб’єкти економічної політики

Програмна анотація

Поняття "об’єкт", "суб’єкт" економічної політики. "Носії економічної політики", "носії впливу на економічну політику". Державні та недержавні інститути економічної політики.

         

Об’єкт – це те, на що спрямована діяльність суб’єкта, те, з чим маємо справу. Отже, об’єктом економічної політики виступають економічні відносини, які складаються між державою та економічними суб’єктами (юридичними та фізичними особами) або між самими економічними агентами. Об’єкт економічної політики визначається на етапі її формування. Тобто на цьому етапі відбувається окреслення суспільних проблем, цілей, пріоритетних ланок та вибір інструментів. Наприклад, соціальні відносини, як об’єкт економічної політики, складаються між державою та найбільш вразливими верствами населення, що потребує соціального захисту. Через відповідні важелі держава планує заходи в таких сферах, як пенсійне забезпечення, охорона здоров’я, освіта, зайнятість, перекваліфікація, виділення субсидій та надання пільг.

Однак об’єкт економічної політики не існує без суб’єкта, тобто не є відокремленим від нього. Суб’єкт – це джерело, рушійна сила цілеспрямованої активної діяльності. Складність процесу формування економічної політики обумовлює участь у ній безлічі осіб і організацій, до яких слід віднести: центральні, законодавчі, виконавчі та судові органи влади, неурядові організації.

Залежно від ролі в процесі формування економічної політики суб’єкти поділяються на дві групи: перша – "носії економічної політики", друга – "носії впливу на економічну політику". До першої групи відносяться суб’єкти, чиї повноваження визначені законом. Вони володіють правом законодавчої ініціативи, беруть безпосередню участь у розробці економічної політики. Узагальнюючим суб’єктом цієї групи виступає держава в особі найвищих органів влади – уряду та парламенту. Уряд як орган виконавчої влади розробляє проекти програм економічної політики, подає їх на розгляд парламенту як законодавчому органу влади. Парламент схвалює проект, вносить поправки до нього або відхиляє (може й сам розробляти той чи інший нормативний акт). Після затвердження програма вступає в дію, виконується всіма гілками влади – від центрального до регіонального рівнів. Це загальна схема.

Практичною розробкою економічної політики займаються особи, які входять до складу уряду чи є депутатами парламенту. Від них й залежить зміст, характер економічної політики. Варто зазначити, що хоча вони й займають високе політичне становище, є елітою суспільства, але не всі розуміють економічну політику як єдине ціле. Навіть у розвинутих країнах, де склалися традиції регульованої ринкової економіки, таких спеціалістів дуже мало. Тому до розробки економічної політики залучаються вчені­-спеціалісти. При президентові (прем’єр-міністрові) є групи радників, експертів. Створюються цілі інституції, тобто науково-організаційні установи, які постійно вивчають ті чи інші галузі суспільного життя. Залежно від вивчення проблем інститути мають відповідну назву: інститут права, інститут власності, інститут економічної інформації та ін. Роль інституцій величезна не тільки в розробці економічної політики, а й в поліпшенні організації виробництва взагалі. З огляду на це інституції виступають як своєрідний спосіб управління ринковою економікою.

Однак не всі рекомендації інституцій знаходять своє місце в економічній політиці. Законодавці різняться не тільки професійним рівнем, а й своїми інтересами, ідеологією. Тому багато з них керуються не господарською дійсністю, не суспільними потребами, а своїми амбіціями. В парламенті, як правило, існує опозиція до уряду, яка часто виступає навіть проти прогресивних законопроектів. З одного боку, це добре, бо примушує уряд приймати безпомилкові рішення, а з іншого – гальмується процес законотворення, що може призвести до затяжної боротьби. У цій боротьбі багато залежить від особистості першої особи виконавчої влади, її державницького мислення, твердості і рішучості в діях. Франклін Рузвельт, наприклад, увійшов в історію як перший президент США, який ввів "новий порядок" регулювання економікою. Але на цьому шляху він зустрічав шалений опір з боку конгресу.

Група "носіїв впливу" не бере безпосередньої участі у розробці економічної політики, але має великий вплив на цей процес. До цієї групи відносяться партії, профспілки, громадські організації, великі корпорації, церква, засоби масової інформації, народ. Досягаючи задоволення своїх інтересів, вони здійснюють тиск на уряд, парламент. Особливо активно діють партії, профспілки: організовують мітинги, демонстрації, страйки. Корпорації вдаються навіть до підкупу. Вони діють через своїх агентів-лобі – високооплачуваних закулісних ділків, які в кулуарах парламенту, уряду добиваються прийняття необхідних їм законів.

Виняткову роль відіграє народ. У демократичних країнах депутатів парламенту, президентів обирає народ. Щоб бути обраними, претенденти розробляють програми своїх дій. Знайомлячись з ними, виборці надають перевагу тому, хто більше задовольнить їх потреби. Обрані депутати парламенту, президент мають намір бути переобраними на наступний термін. Тому намагаються виконувати свої програми. Законодавці передають прийняті рішення чиновникам і встановлюють контроль за їх виконанням. Чиновники ж, як правило, шукають ефективні способи досягнення успіху. Таким чином, виборці впливають не лише на прийняття економічної політики, а й на її виконання.

Загалом виділяють такі типи учасників реалізації економічної політики: окремі індивіди, організовані групи, державні інститути й організації. Останні зазвичай класифікують за двома критеріями: рівнем управління і характером організації.

Рівень управління:

–       центральний;

–       регіональний;

–       місцевий.

Характер організацій:

–       центральні органи влади: президент і його адміністрація, уряд і його аппарат;

–       законодавчі органи влади: парламент і його структури, депутати;

–       виконавчі органи влади: їхні керівники і працівники апарату;

–       судові органи влади: суд, прокуратура;

–       неурядові організації: профспілки, групи інтересів, приватні компанії і фірми, ЗМІ, наукові центри і дорадчі органи.

Головну роль у здійсненні державної економічної політики відіграють органи виконавчої влади на всіх рівнях – від центральних і до місцевих структур. На другому місці перебувають неурядові організації, які безпосередньо зацікавлені в реалізації певної політики і часто беруть у ній найактивнішу участь. Інші учасники відіграють тут епізодичну роль, це стосується й органів представницької влади.

Неурядові організації можуть надати допомогу під час розв’язання складних питань, обгрунтування нових ідей і формування зворотного зв’язку; надати засоби мобілізації ресурсів; підтримати політичну стратегію й окремі програми.

Групи інтересів можуть створювати і фінансувати самі державні організації для посилення своїх позицій і лобіювання певної економічної політики. Отже, не тільки інтереси окремих соціальних груп або всього суспільства створюють політику, але і певна політика може створювати групи інтересів. Взаємини цих учасників відображені на рис. 1.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Рис. 1. Схема взаємодії державних органів із групами інтересів1

Загалом відносини між учасниками мають характер, який визначається:

–       підтримкою і співпрацею;

–       діловим партнерством;

–       компромісами;

–       конфліктами.

У процесі реалізації економічної політики завдання державних органів влади полягає в тому, щоб:

          ● отримати неообхідні ресурси;

          ● запропонувати відповідні плани і програми;

          ● організувати і скоординувати діяльність учасників.

          Окрім готовності керівників до змін у політиці, необхідно зважати на готовність до цих змін суспільства і його груп, особливо якщо нова політика зачіпає їхні інтереси.

1.1.3. Цілі економічної політики

Програмна анотація

          Глобальні, основні та оперативні цілі економічної політики; короткострокові та довгострокові цілі економічної політики. Ефективність економічної політики.

         

Економічна політика спрямовується на досягнення певних економічних цілей, які можуть змінюватися залежно від конкретних обставин (фактичного стану економіки, її проблем та протиріч). Вперше, беручи до уваги праці Ф. Бекона та В. Петті, систему цілей економічної політики (типових для всіх країн) сформулював А. Сміт. До останніх він відніс: створення умов безпеки щодо зовнішнього оточення; забезпечення правового порядку; розвиток інфраструктури. Така класифікація цілей економічної політики вважається "класичною". Згодом економісти розширили цю класифікацію, значно доповнивши її.

Зокрема, на початку 50-х років XX ст. нідерландський економіст Ян Тінберген, виходячи з нової економічної ситуації, обгрунтував низку цілей, які одержали назву "цільової функції". Сюди належать контроль за обсягом державних видатків, темпами зміни реальної заробітної плати, станом зайнятості, сукупним попитом, розмірами інвестицій, рівнем виробництва, платіжним балансом.

У кожний конкретний період розвитку суспільства цілі економічної політики визначаються проблемами, які виникають в економіці і вимагають обов’язкового розв’язання. Оскільки проблеми різняться за складністю і терміном розв’язання, відповідно й цілі економічної політики поділяються на глобальні, основні та оперативні (поточні).

До глобальних належать цілі, які відображають найважливіші завдання суспільства, характеризують його економічний та політичний устрій, спрямовані на забезпечення високого рівня життя людини. Вони розраховані на довготривалу перспективу і, зокрема, включають добробут, свободу, справедливість, безпеку.

Основні – цілі, що складають основу поступового розв’язання глобальних і є базою для вирішення комплексу проблем. Основні цілі розраховані на меншу перспективу (5-10 років) і піддаються конкретному вираженню. Наприклад, досягнення економічного зростання на 4-5% щорічно протягом 10-ти років.

Оперативні (поточні) цілі передбачають вирішення якоїсь однієї проблеми і вимагають оперативного, негайного реагування (підвищення пенсій, заробітної плати). 

 Цілі для досягнення глобальних поділяються також на проміжні та віддалені (на довгострокову перспективу), довгострокові та короткострокові.

У суспільстві, що грунтується на ринкових засадах господарювання, економічна політика спрямовується на досягнення таких цілей, як: 1) економічне зростання (забезпечення виробництва більшої кількості та кращої якості товарів і послуг, або, іншими словами, досягнення вищого рівня життя населення); 2) повна зайнятість (забезпечення роботою всіх бажаючих і працездатних членів суспільства); 3) економічна ефективність (одержання максимальної віддачі за мінімальних витрат обмежених виробничих ресурсів, що перебувають у розпорядженні суспільства); 4) стабільний рівень цін (уникнення значного підвищення чи зниження загального рівня цін, тобто інфляції та дефляції); 5) економічна свобода (досягнення керівниками фірм, працівниками та споживачами високого ступеня свободи у здійсненні  економічної діяльності); 6) справедливий розподіл доходів (жоден член суспільства не повинен перебувати за межею бідності в той час, коли інші володіють надмірним багатством; 7) економічне забезпечення непрацездатних (забезпечення гідного існування недієздатних, хронічно хворих, перестарілих, а також осіб, котрі з тих чи інших причин позбавлені можливості отримувати принаймні мінімальний дохід); 8) торговельний баланс (досягнення раціонального балансу міжнародної торгівлі та міжнародних фінансових угод).

Варто зауважити, що означені цілі можуть доповнювати одна одну, протидіяти і, навіть, породжувати недоліки. Зокрема, досягнення повної зайнятості означає ліквідацію безробіття (основної причини низьких доходів і економічної незабезпеченості), однак, відсутність безробіття призведе до зниження заробітної плати і продуктивності праці, виникнення інфляції. Зусилля держави, скажімо, стосовно досягнення рівності у розподілі доходів (через встановлення високого рівня податків для осіб із значними доходами і переказування цих податкових надходжень особам з низьким рівнем доходів) можуть призвести до послаблення стимулів до праці, інвестування, нововведень і ділового ризику (внаслідок зниження через оподаткування частки отриманого доходу). У осіб з низьким рівнем доходів, внаслідок здійснення такої економічної політики, також послабиться мотивація до праці та іншої виробничої діяльності. Тому, очевидно, межа у досягненні цілі повинна бути такою, допоки ціль не почне породжувати негативних наслідків.

У випадку, коли основні цілі суперечать одна одній, суспільство повинно розробити систему пріоритетів у розв’язанні поставлених завдань. Якщо, наприклад, такі цілі, як повна зайнятість і стабільний рівень цін взаємно виключають одна одну (повна зайнятість супроводжується деякою інфляцією, а стабільний рівень цін призводить до деякого безробіття), суспільство повинно вирішити, яка з цих цілей на даний момент є відносно важливішою. Критерієм пріоритетності є найбільша соціально-економічна ефективність досягнення тієї чи іншої цілі (зростання виробництва призводить не лише до збільшення національного продукту, а й до підвищення добробуту, товарообороту, зменшення безробіття). Заздалегідь важко визначити, чи буде вибір пріоритетів ефективним з точки зору кінцевих результатів проведення економічної політики (це перевіряється на практиці). Однак, певне об’єктивне співвідношення між реальною економічною ситуацією, загальним станом економіки та пріоритетами економічної політики завжди існує. Серед фундаментальних загальнонаціональних критеріїв цього вибору можна виділити критерії економічної ефективності (раціональності) і відповідності пріоритетів національним економічним інтересам.

Під економічною ефективністю, у найбільш загальному вигляді, розуміють відношення ефекту (результату) від певної дії до витрат на її досягнення. Однак у визначенні витрат і результатів існують значні відмінності для приватного і державного секторів економіки. У приватному секторі результатом діяльності фірми є дохід або прибуток, а витрати ресурсів обчислюються у грошових одиницях або люд.–днях (год.). Під витратами економічної політики розуміють її інструменти, а під ефектом – досягнуту ціль. Звідси, ефективність економічної політики – це дієвість важелів упродовж певного періоду часу, протягом якого відбувається реалізація мети.

Якщо для приватного сектору основним показником ефективності є прибутковість, то для уряду країни ефективність того чи іншого заходу цим показником виміряти неможливо. Візьмемо, хоча б таку компанію, як "боротьба зі СНІДом" або державну програму охорони довкілля. Тут показник прибутковості визначити не можна та й недоречно.

Ефективність діяльності уряду досліджував економіст А. Вагнер (кінець ХІХ ст.). Він сформулював закон, згідно якого соціальний прогрес обумовлює зростання урядових витрат, тобто темпи зростання урядових витрат є вищими від темпів зростання обсягів національного продукту. Слід зауважити, що дію даного закону на практиці довели розвинені країни світу.

Особливістю визначення ефективності економічної політики держави є і те, що ефект від її реалізації має нерівноцінне значення для населення різних територій, різних соціальних груп тощо. Наприклад, реалізація урядової програми осушення земель є вигідною лише для населення тієї адміністративно-територіальної одиниці, де ця програма здійснювалась. Ряд урядових заходів спрямований на захист найбільш вразливих верств населення (наприклад, ветеранів війни і праці, сімей з дітьми тощо).

Питання оптимальної економічної політики досліджував вчений-економіст, лауреат Нобелівської премії, Ян Тінберген. На його думку, уряд, визначивши мету, показники та інструменти економічної політики, повинен обрати таку її модель, яка пов’язувала б ціль, показники та інструменти (засоби для досягнення цілі).

Разом з тим, слід мати на увазі, що одна і та ж ціль економічної політики може бути досягнута з використанням різноманітних засобів (інструментів), які можуть породжувати неоднозначні наслідки. Наприклад, проводячи політику збалансування державного бюджету, уряд може використати наступні важелі: емісію грошей, підвищення податків, операції на відкритому ринку (з державними цінними паперами) або зовнішні запозичення. Кожен із названих інструментів має свої наслідки. Емісія грошей породжує інфляцію, підвищення податків має свої межі, оскільки збільшення останніх викликає появу тіньового сектору економіки, знижує стимули до праці, а продаж державних цінних паперів і зовнішні запозичення грошових коштів призводять до виникнення державного боргу. Отже, кожна країна обирає такий інструмент економічної політики, який приносить найменшу шкоду національній економіці в той чи інший історичний період.

Надзвичайно складно кількісно визначити ефективність економічної політики. Однак для цього можна використати економетричні функції. Однією з таких функцій є лінійна модель Я. Тінбергена, в якій цілі є лінійними функціями інструментів. Однак для визначення ефективності економічної політики не завжди можна скористатись методами кількісного аналізу. Це пов’язано з низкою причин: суперечливістю цілей та інструментів економічної політики; існуванням часових обмежень; суперечливістю інтересів різних суспільних груп та органів державної влади; стихійним характером ринкового механізму. Якщо різноманітні інструменти використовуються різними державними органами, цілі яких нескоординовані, то така політика буде приречена на провал. Часто на шляху реалізації цілей економічної політики виникають непередбачувані обставини і така політика теж виявляється неефективною.

Результативність державного впливу на економіку знижується і за умов існування часових обмежень. Тобто існує часовий лаг, розрив між часом прийняття певних рішень і часом, коли вони дають віддачу.

На дієвість інструментів економічної політики також впливає і той факт, наскільки ця політика відбиває інтереси всього суспільства, а не окремих його соціальних груп.

Слід зауважити, що ефективність економічної політики є відносною, оскільки вона формується в умовах дії ринкового механізму, який має стихійний характер. Тому одні і ті ж інструменти за різних економічних умов можуть мати різну ефективність. За умови, коли економічна політика поєднує взаємозалежні дії, котрі не заважають розвиткові ринку, тоді можна розраховувати на позитивний ефект.

 

1.1.4. Інструменти економічної політики

          Програмна анотація

          Поняття "інструмент" економічної політики. Класифікація інструментів економічної політики.

 

Для реалізації цілей економічної політики використовується певний інструментарій. Інструменти економічної політики – це комплекс важелів регулювання, через використання яких держава прагне досягти поставлених цілей. Процес вибору інструментів, як засобів досягнення цілей, чи не найважливіший в економічній політиці. Оскільки між ціллю та інструментом її реалізації знаходиться ринкова система з її економічними законами та особливостями функціонування економічних процесів, необхідно знати, яким повинен бути інструмент економічної політики, коли і як його застосовувати.

          Інструменти економічної політики за характером і масштабами впливу на ціль поділяються на сукупні та біжучі (окремі), прямої та опосередкованої дії, адміністративні та економічні.

          Сукупні інструменти (застосовуються до основних цілей) – це система показників (бюджетна, кредитна політика). Біжучі (окремі) – один показник системи (зокрема, відсоткова ставка, певний податок). Вони застосовуються до оперативних цілей.

Інструменти прямої дії  (або, прямого впливу) передбачають таке державне регулювання, за якого суб’єкти економіки вимушені приймати рішення, що грунтуються на приписах держави, а не на самостійному економічному виборі (податкове законодавство; юридичні правила в сфері амортизаційних відрахувань; бюджетні процедури з державних інвестицій). Ці інструменти характеризуються високою ефективністю внаслідок оперативного досягнення економічного результату, однак їх недолік полягає у створенні перешкод функціонуванню ринкового процесу.

Інструменти непрямої дії (опосередкованого впливу) застосовуються державою з метою створення передумов для вибору тих варіантів економічних рішень (суб’єктами економіки, що здійснюють самостійний їх вибір), які б відповідали цілям економічної політики. Перевага цих інструментів в тому, що вони не порушують ринкової ситуації. Водночас, недоліком інструментів опосередкованого впливу є часовий лаг (уповільнення реакції зміни цілі на зміну інструменту) між прийняттям рішень державою, їх сприйняттям економікою та отриманими змінами в результатах господарської діяльності. Тобто, інструмент не діє на ціль відразу, неминуче діє ефект запізнення. Час дії інструменту на ціль може залежати від непередбачених змін в економіці, послаблення роботи виконавців. Тому необхідно пам’ятати про можливі відхилення, постійно аналізувати результати і негайно вживати заходів щодо активізації процесу досягнення цілі. Зазвичай, інструменти прямої дії мають адміністративний характер (закони, постанови, розпорядження, інструкції), тоді, як непрямої – економічний (податки, відсоткові ставки).

          Нині в економічній літературі, виходячи з організаційно-інституційного критерію класифікації, окрім адміністративних і економічних інструментів економічної політики виділяють ще й інституційні (діяльність  виконавчих структур державної влади, які забезпечують практичну реалізацію урядових цілей; підтримка дослідних центрів з економіки, інститутів економічної інформації, економічних рад і спілок; підготовка економічних програм і прогнозів; правова, інформаційна підтримка підприємницьких і професійних спілок, раціональних форм їх взаємодії; співучасть у створенні форм економічної інтеграції, організація регулярних міжнародних зустрічей з економічних питань тощо).

          Для досягнення окремих цілей або системи цілей економічної політики необхідно вживати певні заходи. Кожна складова економічної політики має у своєму розпорядженні певний інструментарій (див. табл. 1).

Таблиця 1.

Складові економічної політики та основні інструменти її регулювання

Складові економічної політики

Інструменти реалізації економічної політики

Конкурентна політика

картельне право, контроль злиття компаній, субвенції, фінансова підтримка, заборони, право на власність

Структурна політика

фінансова підтримка, інвестиції, освіта, дослідження,  технології, дотації, прискорені норми амортизації

Політика економічного зростання

інвестиції, освіта, дослідження, технології

Монетарна політика

дисконтна ставка, ломбардна ставка, мінімальний резерв, операції на відкритому ринку

Бюджетна політика

державні доходи, державні видатки, дефіцит бюджету, трансфертні платежі, податки, державний борг

Політика доходів

Ціни, інформація, податки, соціальна політика, трансфертні платежі, конкуренція

Зовнішньоекономічна політика

мито, нетарифні обмеження, обмінний курс, конвертованість, квоти

Політика охорони навколишнього середовища

стандарти, заборони, сертифікати, податки, накази, штрафи, "подвійні дивіденди"

 

 

1.1.5. Індикатори економічної політики

                   Програмна анотація

          Поняття "індикатор" економічної політики. Проблеми визначення індикаторів економічної політики.

 

Індикатори економічної політики – це показники економічної діяльності, які свідчать наскільки ефективні дії, пов’язані з її реалізацією. Індикатором може бути будь-який економічний показник, що "повідомляє", як відбувається досягнення мети економічної політики. Такими показниками можуть бути індекси (споживчих цін чи курсів акцій), котрі змінюються раніше, аніж виробництво і сигналізують про зміни деяких економічних параметрів.

          До вибору індикаторів слід підходити так само скурпульозно, як і до вибору інструментів економічної політики. При цьому слід враховувати той момент, що індикатори є самостійними показниками, на які інструменти економічної політики не діють. Невірно обраний індикатор може дати спотворену інформацію про ефективність реалізації тієї чи іншої цілі економічної політики. Отже, індикатором економічної політики слід обирати такий економічний показник, щоб, на відміну від цілі, вплив на нього неконтрольованих чинників був мінімальним або передбачуваним. За таких умов досягнення мети економічної політики буде більш прогнозованим процесом, що полегшить її реалізацію.

          Індикатори економічної політики, разом з тим, повинні швидко реагувати на зміни, що відбуваються в країні, з метою маніпулювання відповідними інструментами для досягнення поставленої мети. Наприклад, для досягнення такої цілі як "економічне зростання" індикатором можуть бути біржові індекси, які служать для оцінки стану економіки. Якщо цей показник стабільно високий – попереду економічне зростання, якщо його і так високі значення стрімко зростають – наближається економічний спад, швидко падають – наступив період спаду.

Тема 1.2. Види економічної політики

План

1.2.1.   Економічна політика за об’єктом впливу.

1.2.2.   Економічна політика за видом результату (цілі) економічної політики.

1.2.3.   Економічна політика за характером дії.

1.2.4.   Економічна політика за територіальною ознакою.

 

1.2.1. Економічна політика за об’єктом впливу.

Програмна анотація

          Фіскальна політика, монетарна політика, зовнішньоекономічна політика, структурна політика, цінова політика, антициклічна політика.

         

Фіскальна політика, яку також називають фінансовою і фінансово-бюджетною, здійснює свій вплив на основні елементи державної казни (fiskalis з лат. – державна казна) і пов’язана з державним бюджетом, податками, державними грошовими доходами та витратами. В умовах ринкової економіки фіскальна політика є стрижнем державної економічної політики. Фіскальна політика поєднує такі форми фінансової політики, як бюджетна, податкова, політика витрат і доходів.

          В цілому фіскальна політика є сукупністю заходів держави щодо організації управління фінансовими ресурсами та їх використання з метою вирішення соціально-економічних проблем країни. Вона охоплює мобілізацію, залучення необхідних для держави грошових коштів, їх розподіл, забезпечення застосування останніх за призначенням.

          Одне з найважливіших завдань фіскальної політики полягає у пошуку джерел та способів формування централізованих державних грошових фондів, коштів, які сприятимуть реалізації цілей економічної політики. Через здійснення фінансово-бюджетної політики держава регулює глобальні економічні процеси в країні, підтримує стійкість фінансів, грошового обігу, забезпечує фінансування державного сектору, сприяє ефективному використанню виробничо-економічного та науково-технічного потенціалу.

          Основними важелями фіскальної політики є податки та державні видатки. Для фінансування загальнодержавних видатків уряд мобілізує грошові кошти через податки, які забезпечують 90% доходів будь-якої держави. До податкової системи країни належать суб’єкти оподаткування –фізичні та юридичні особи (підприємства) та об’єкти оподаткування – прибуток підприємств, заробітна плата, вартість майна, виторг фірми, розмір земельної площі.

          Різновидом інструментів фіскальної політики держави є податкові ставки, які поділяються на:

–    пропорційні – ставка оподаткування є однаковою і не залежить від розміру доходу;

– прогресивні – ставки оподаткування зростають із збільшенням доходу;

–    регресивні – коли податкова ставка знижується із збільшенням доходу.

З 1 січня 2004 року Законом України "Про податок з доходів фізичних осіб" внесено кардинальні зміни в оподаткування населення України. Якщо до 2004 року доходи громадян оподатковувалися залежно від суми доходу з урахуванням системи надання пільг за прогресивною шкалою з максимальною ставкою 40%, то у відповідності з новим законом передбачена єдина ставка у розмірі 15% (у перехідний період до 1 січня 2007 року застосовувалась ставка у розмірі 13%). В даний час гранична ставка оподаткування доходів фізичних осіб в Україні є однією з найнижчих у світі. У всіх країнах цей вид податку справляється за прогресивною шкалою, діапазон ставок якої достатньо широкий – від 0 до 56%1.

Фіскальна політика держави спрямована на збалансування державного бюджету. Існує три способи збалансування державного бюджету: 1) підвищення податків; 2) додаткова емісія грошей (сеньйораж); 3) державні позики – випуск державних цінних паперів.

Щодо першого способу, то підвищення податків має свої межі. На перший погляд видається, чим більші податкові ставки, тим більшими будуть надходження до державного бюджету. Однак частина економістів заперечує такий зв’язок, наголошуючи на важливості низьких ставок оподаткування для досягнення високих економічних результатів. Залежність між податковими надходженнями до державного бюджету і рівнем податкових ставок описує так звана "крива Лаффера" (рис. 2).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 2. Крива Лаффера

Дана крива демонструє залежність обсягу податкових надходжень від середньої ставки податку і величини доходу (ВВП). Якщо ставка оподаткування дорівнює нулеві, то держава не отримує податків. Підвищення ставки податку від 0% до певного рівня m супроводжується збільшенням податкових надходжень до бюджету. Однак подальше збільшення податкового навантаження шляхом підвищення сумарної ставки податків пригнічує виробництво і викликає скорочення сукупних доходів і витрат – джерела податків (податкової бази). Підвищення ставки податку від m до 100% супроводжується скороченням податкових надходжень до бюджету. Сумарна ставка оподаткування на рівні 100% означає, що держава намагається вилучити у економічних агентів увесь одержаний ними доход. За таких умов відкрита приватна економічна діяльність втрачає сенс і припиняється, економіка перетворюється в "тіньову", а держава залишається без доходів.

Другий метод збалансування державного бюджету – додаткова емісія грошей – має суттєвий недолік, тобто викликає інфляцію. З 1997 року емісію грошей в Україні для збалансування бюджету не застосовують.

Найчастіше з метою приведення у відповідність доходів з видатками застосовують позику (внутрішню і зовнішню). Для отримання позики уряд випускає і здійснює продаж державних цінних паперів, натомість отримуючи грошові кошти. Цей метод не викликає інфляції, однак призводить до виникнення державного боргу. Нині в багатьох країнах від 10 до 15% видатків державного бюджету спрямовуються на обслуговування державного боргу.

Невід’ємною складовою фіскальної політики, окрім податкової, є політика державних видатків. Державні видатки здійснюються за такими напрямками:

–       національна оборона;

–       утримання державного апарату;

–       фінансування бюджетних підприємств;

–       соціальні видатки;

–       % за державний борг;

–       фінансування розвитку економіки.

Сукупні державні видатки є складовою частиною сукупного попиту, вони впливають і на приватний попит, і на сукупну пропозицію в економіці. Зміна структури видатків шляхом вибіркового скорочення окремих категорій витрат не лише спричиняє скорочення сукупного попиту, але й впливає на інші характеристики економічної системи, наприклад, на розподіл доходів та розміщення ресурсів. Причому зміна різних компонентів структури державних витрат має неоднозначні наслідки для економіки. Відтак, скорочення державних витрат на субсидування виробництва сприяє ефективнішому розподілу ресурсів в економіці, оскільки завдяки цьому долається викривлення цін. А скорочення витрат на соціальні трансферти, наприклад, шляхом збільшення пенсійного віку, може спричинити зростання безробіття.

Збільшення державних видатків змінює структуру сукупного попиту, але його рівень не обов’язково змінюється пропорційно до збільшення державних видатків. Все залежить від ступеня, яким державні видатки заміщують приватні витрати. Це заміщення має дві форми прояву. Якщо відбувається "пряме витіснення", коли державні видатки рівноцінно замінюють приватні (наприклад, видатки на освіту), то сукупні витрати зростають майже ідентично до державних. Однак державний сектор вступає в конкуренцію з приватним за залучення обмежених фінансових ресурсів, особливо коли державні витрати фінансуються за рахунок підвищення податків або позик. Тоді зростання державних витрат підвищує процентні ставки і відбувається "фінансове витіснення" приватного сектора державним, у тому числі витіснення приватних капіталовкладень. Оскільки державні видатки впливають на рівень цін, розміщення ресурсів, розподіл доходів, зайнятість і виробництво, вони є важливим інструментом короткострокової економічної політики держави.

Таким чином, інструменти фіскальної політики використовуються державою з метою впливу на сукупні попит і пропозицію, сприяння стабілізації економічної ситуації, проведення антициклічних заходів, які протидіють надмірним коливанням економічних параметрів, що загрожують виникненню кризових явищ.

Отже, фіскальна політика є сукупністю заходів держави, які спрямовані на зниження безробіття чи інфляції, досягнення природного обсягу виробництва через зміну державних видатків, рівня оподаткування або через одночасне поєднання обох важелів.

          Монетарна політика – сукупність заходів держави стосовно регулювання грошової сфери з метою стабілізації економіки.

          Метою монетарної політики є досягнення макроекономічної рівноваги, що характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Досягнення даної мети забезпечується регулюванням грошової маси в економіці.

          Монетарна політика, яка проводиться з метою збільшення грошей в обігу називається експансивною, а та, яка має на меті зменшення грошової маси – рестрикційною.

          Монетарна політика здійснюється Центральним банком кожної країни, який регулює грошову масу і підтримує стійку купівельну спроможність грошей.

          До основних важелів монетарної політики відносяться:

          ● операції на відкритому ринку;

          ● зміна облікової ставки (дисконтна політика);

          ● зміна норми обов’язкових резервів.

Перш ніж пояснити суть операцій на відкритому ринку, з’ясуємо економічну природу державних цінних паперів. Останні в окремих країнах мають різні назви: бони, скарбничі векселі, векселі державної скарбниці, скарбничі облігації, облігації. Незважаючи на різні назви усі державні цінні папери за строком погашення поділяються на три групи:

●  короткострокові (строком погашення до одного року);

●  середньострокові (від одного року до десяти років);

● довгострокові боргові зобов’язання (розраховані на строк більше десяти років).

З’ясуємо причини такого поділу. По-перше, необхідність короткострокової позики держави пов’язана з нерівномірністю податкових надходжень до державного бюджету протягом року, що обумовлюється сезонністю виробництва. А оскільки видатки бюджету здійснюються відносно рівномірно, то держава змушена вдаватися до короткострокової внутрішньої позики. По-друге, випуск державою цінних паперів середньострокової дії обумовлено циклічним розвитком економіки. Як правило, до такої позики держава вдається у періоди економічного спаду, депресії чи стагнації. По-третє, довгострокова позика держави пов’язана з глобальними структурними зрушеннями в економіці країни, які здійснюються протягом десятиліть.

Суть операцій на відкритому ринку полягає в купівлі-продажу центральним банком урядових цінних паперів. Якщо економіка країни знаходиться на фазі економічного піднесення (сукупні доходи населення – максимальні, рівень безробіття – мінімальний), то, щоб усунути можливість перегріву ринкової кон’юнктури слід забезпечити зниження схильності до інвестицій та зменшення сукупного попиту. З цією метою центральний банк продає державні цінні папери. В результаті у комерційних банках, нефінансових організаціях і населення зосереджуються цінні папери, а в центральному банку – гроші.

Якщо економіка країни знаходиться у депресивному стані, а доходи і зайнятість перебувають на низькому рівні, центральний банк починає скуповувати державні цінні папери. Це означає, що держава, вдаючись до політики економічної експансії, стимулює сукупний попит та пожвавлення ділової активності. Кредитні резерви комерційних банків зростають, відповідно кредит стає дешевшим, що призводить до зростання інвестицій та зниження безробіття.

Отже, в результаті проведення операцій на відкритому ринку держава стимулює економічне зростання на фазі рецесії та стримує його, коли насувається небезпека перегріву економічної кон’юнктури.

До інструментів опосередкованого впливу держави на грошову сферу належить також регулювання облікової процентної ставки на позики. Даний важіль використовується для впливу на кредитну активність комерційних банків, як правило, в органічній єдності із операціями на відкритому ринку. На фазі економічного спаду центральний банк вдається до політики здешевлення кредиту шляхом зменшення облікової (дисконтної) ставки. Користуючись даним важелем держава стимулює зростання інвестиційної активності. В Україні за період 2000–2006 рр. відбулося суттєве зниження облікової ставки НБУ – більше, ніж у 3 рази (див. табл. 2).

 

Таблиця 2.

Розміри діючої облікової ставки НБУ (2000–2006 рр.)

Дата введення в дію

Розмір діючої облікової ставки, % річні

15.08.2000

27.0

10.03.2001

25.0

7.04.2001

21.0

11.06.2001

19.0

9.08.2001

17.0

10.09.2001

15.0

10.12.2001

12.5

11.03.2002

11.5

4.04.2002

10.0

5.07.2002

8.0

5.12.2002

7.0

9.06.2004

7.5

7.10.2004

8.0

9.11.2004

9.0

10.08.2005

9.5

10.06.2006

8.5

            Складено за : Вісник НБУ. – 2006. – №8. – С.71.

          Особливим інструментом монетарної політики є зміна норми обов’язкових резервів. Вплив на пропозицію грошей здійснюється шляхом маніпуляції норми банківських резервів, які комерційні банки зобов’язані зберігати на рахунках у центральному банку. Звичайно, для комерційного банку утримання значних коштів у вигляді резервів є очевидною втратою, оскільки ці кошти, будучи наданими в позику, могли б принести значний прибуток. Однак практика резервування є необхідною умовою підтримання ліквідності та страхування усієї кредитної системи від банкрутства. Якщо виникає необхідність скорочення сукупного попиту та зменшення обсягу інвестицій, центральний банк підвищує ставку обов’язкових резервів. Це призводить до зменшення кредитних можливостей комерційних банків.

          У випадку необхідності подолання економічного спаду центральний банк полегшує умови отримання кредиту шляхом зниження норми банківських резервів. Норми обов’язкових резервів є різними у різних країнах: найвищий їх рівень – в Італії, Австрії – 25%, Іспанії – 17%, а найнижчий – у Японії – 0,125-2,5%)1. В Україні відбувається процес зниження норми обов’язкових резервів: якщо, зокрема, у 2000 р. вона складала 15%, то на кінець травня 2006 р. її розміри становили 4–6%2.

Слід зауважити, що до зміни резервної норми держава вдається досить рідко, тобто використання даного інструменту монетарної політики потребує обережності. Виходячи з цього найдієвішим і найпоширенішим важелем монетарної політики є операції на відкритому ринку.

Зовнішньоекономічна політика. Ринкова економіка найбільш ефективно функціонує за умови її відкритості. Товаровиробники в економічній діяльності постійно вступають в зовнішні зв’язки з різними суб’єктами економічної системи, причому ці суб’кти можуть знаходитись в даній країні або за її межами. Відкрита економіка країни – це така економіка, яка характеризується інтенсивним рухом товарів і капіталу в інші країни і навпаки. Вільний потік товарів, капіталу, людських ресурсів та знань забезпечує економічне зростання в усіх країнах. Саме завдяки зовнішньоекономічним зв’язкам бурхливо поширилась промислова революція в Європі і зайняли перші місця на світовому ринку США та Японія. Отже, для досягнення економікою країни конкурентних переваг на світовому ринку важливого значення набуває зовнішньоекономічна політика.

Зовнішньоекономічна політика – це економічна функція держави з метою підвищення ефективності національної економіки в системі міжнародного поділу праці. Завдяки ефективним міжнародним стосункам країна одержує цілий ряд переваг, а саме:

–       інвестування капіталу в економіку;

–       збільшення кількості робочих місць;

–       зростання ВВП;

–       вступ до міжнародних економічних союзів та організацій;

–       підвищення життєвого рівня населення країни.

          Існує декілька напрямків формування зовнішньоекономічної політики. Історично першим напрямком зовнішньоекономічної політики був меркантилізм, який ототожнював багатство держави з нагромадженням металевих грошей (золота та срібла). За цією теорією заборонялося вивозити благородні метали за межі країни; купців-експортерів зобов’язували частину виторгу від продажу своїх товарів привозити готівкою; іноземних купців змушували всі кошти, отримані від реалізації своїх товарів витрачати на придбання товарів місцевого виробництва. Тобто, така політика була спрямована в кінцевому результаті на примноження багатства країни шляхом перевищення експорту над імпортом.

          Пізніше, продовженням даної політики став протекціонізм, спрямований на захист національного виробника від конкуренції іноземних товарів. Політика протекціонізму має як позитивні, так і негативні наслідки. До переваг даної політики слід віднести:

          ● підтримку національного виробника та захист від конкуренції іноземних товарів;

          ● стимулювання виробництва і скорочення безробіття;

          ● захист щойно створених галузей виробництва;

          ● зростання доходів державного бюджету;

          ● забезпечення національної безпеки.

          Негативним наслідком протекціоністської політики може стати загострення міждержавних протиріч, скорочення експорту та погіршення платіжного балансу.

          Окрім протекціонізму сьогодні у міжнародній торгівлі панує й інший напрямок – концепція "вільної торгівлі" (фритредерства). Набільш послідовне обгрунтування переваг вільної торгівлі, тобто міжнародного товарного обміну без будь-яких обмежень, відображене в працях А. Сміта і Д. Рікардо. А. Сміт пояснював доцільність вільної зовнішньої торгівлі в своїй теорії абсолютних переваг. Вигідність зовнішньоторговельних зв’язків він довів відмінностями абсолютних витрат виробництва товарів у різних країнах. Оскільки кожна країна має як різні умови виробництва, так і неоднакові запаси економічних ресурсів, то виробнича спеціалізація на товарах, у випуску яких має абсолютну перевагу, робить вигідним їх обмін на товари, абсолютні витрати виробництва яких нижчі за кордоном. Це призводить до економії витрат в країнах, що торгують між собою. Однак теорія А. Сміта не пояснювала, чому країна постачає на світовий ринок товари, у виробництві яких вона не має абсолютних переваг. Наступний крок у теоретичному обгрунтуванні переваг спеціалізації здійснив Д. Рікардо у своїй теорії порівняльних переваг (в його інтерпретації – теорія порівняльних витрат). Суть закону порівняльної переваги Д. Рікардо: країни повинні спеціалізуватись на виготовленні тих товарів і вивозити їх за кордон за умови, якщо відмінність між витратами виробництва цих товарів і вищими витратами виробництва інших більша, ніж у інших країнах. Тобто, якщо різні країни мають порівняльні переваги у різних експортних товарах, то торгівля між цими країнами є взаємовигідною.

          В економічній теорії обгрунтування переваг міжнародної торгівлі не обмежилось класичною схемою Д. Рікардо. Ці погляди в подальшому поглибили шведські економісти Е. Хекшер та Б. Олін. Згідно теорії Хекшера–Оліна країни, що мають відносний надлишок капіталу повинні експортувати капіталомісткі товари, а країни, які мають надлишок робочої сили – трудомісткі товари, виробництво яких вимагає значних витрат відносно надлишкових факторів виробництва, і, ввозити ті товари, у виготовленні яких довелося б використовувати відносно дефіцитні ресурси. Разом з тим слід відзначити і обмеженість теорії Хекшера–Оліна, оскільки вона не пояснює зростання товарообороту між країнами подібними товарами.

          Політика вільної торгівлі проявляється у зменшенні митних зборів, розширенні квот, утворенні зон вільної торгівлі (митних союзів).

          Сьогодні в зовнішньоторговельних стосунках широко застосовують у взаємопереплетінні як політику протекціонізму, так і політику вільної торгівлі. У чистому вигляді жодна з них не використовується. Значного поширення в умовах монополізації набув агресивний протекціонізм, який захищає інтереси монополізованих галузей.

          Специфічною рисою сучасної зовнішньоекономічної політики є приватномонополістичний протекціонізм. Його виникнення пов’язане з пануванням ТНК, які створюють значні перепони для імпорту товарів.

          Створення міждержавних інтеграційних союзів призвело до появи колективного протекціонізму, особливостями якого є лібералізація взаємної торгівлі і проведення протекціоністської політики щодо інших країн.

          Основними засобами зовнішньоекономічної політики є: торговельна політика, валютна політика та політика у сфері іноземних інвестицій.

          Торговельна політика на світовому ринку спрямована на регулювання обсягів зовнішньої торгівлі через комплекс економічних та адміністративних важелів. Інструментами політики є митні збори, митні тарифи, квоти, ліцензії, торговельне ембарго (заборона), технічні бар’єри тощо.

          Митні збори – це державні податки, які накладаються на товари, цінності, майно, що перетинають кордони.

          Митні тарифи – перелік товарів, що підлягають митному збору з визначенням конкретного розміру платежу).

          Квота – це кількість даного товару, дозволеного певною державою для ввозу з іншої країни чи вивозу з даної країни. Квотування зовнішньої торгівлі здійснюється шляхом її ліцензування, тобто коли держава видає ліцензії на імпорт чи експорт обмеженого обсягу товарів. Разом з тим слід зазначити, що ліцензії можуть мати і самостійне значення як важіль зовнішньоекономічної політики.

          Ліцензія – це спеціальний дозвіл на ввіз та вивіз або транзит певної кількості товарів.

          Торговельне ембарго – це заборона державного ввозу до країни чи вивозу з неї товарів. Причиною запровадження такої форми обмеження зовнішньої торгівлі є, як правило, політичні мотиви, тобто не одержання економічних вигод, а здійснення тиску на країну для досягнення певних політичних цілей.

          Технічні бар’єри – форма адміністративного регулювання зовнішньої торгівлі, що передбачає дискримінацію імпортних товарів на користь вітчизняних з використанням специфічних стандартів якості, норм безпеки, санітарних обмежень тощо. Цей інструмент також інколи використовують з метою певних політичних поступок. У 2005 р. зовнішньоторговельні операції з товарами Україна здійснювала з партнерами із 203 країн світу. Експорт товарів за 2005 р. порівняно з 2004 р. збільшився на 5,0%, імпорт – на 24,6%. Від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі товарами склало 1854,3 млн. дол. США (за 2004 р. позитивне сальдо – 3669,3 млн. дол. США. Найбільші обсяги експортних поставок здійснювались до Російської Федерації – 21,9% від загального обсягу експорту, Туреччини – 5,9%, Італії – 5,5%, Німеччини – 3,8%, Польщі – 2,9%, США – 2,8%, Білорусі – 2,6%, Єгипту – 2,3%. У 2005 р. експорт до Росії збільшився на 27,3% порівняно з 2004 р., а імпорт – на 5,9%. Сальдо зовнішньої торгівлі товарами з Росією продовжує залишатись від’ємним (–5347,6 млн. дол. США). Найбільші імпортні надходження здійснювались з Російської Федерації – 35,5% від загального обсягу імпорту, Німеччини – 9,4%, Туркменістану – 7,4%, Китаю – 5,0%, Польщі –3,9%, Італії – 2,9%, Білорусі – по 2,6%, Франції – 2,2%1.

          Складовим елементом зовнішньоекономічної політики виступає політика іноземного інвестування. Загальновідомо, що інвестиції відіграють  суттєву роль в економічному розвитку не лише слаборозвинутих держав, а й країн з високорозвинутою економікою. Необхідність залучення іноземних інвестицій пов’язана з низкою чинників, а саме: обмеженістю внутрішніх інвестицій та низькою інвестиційною активністю власних інвесторів, підвищенням рівня конкурентоспроможності економіки країни, потребами в залученні нової техніки та технології, бажання освоєння світових ринків, політичними мотивами тощо.

          Основними умовами припливу іноземних інвестицій в національну економіку є:

          ● економічна та політична стабільність в країні;

          ● стійкість господарського та податкового законодавства;

          ● гарантованість одержання прибутків;

          ● перспективи розвитку зовнішньоекономічної діяльності.

          У 2005 р. в економіку України іноземними інвесторами вкладено 7868,1 млн. дол. США прямих інвестицій, нерезидентами вилучено капіталу на суму 375,2 млн. дол. США. Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій, внесених в Україну на 01.01.2006 р., становив 16375,2 млн. дол. США, що складає 349 дол. США на одного мешканця України. В цілому за 2005 рік приріст іноземного капіталу склав 81% до обсягів інвестицій на початок року. Чистий приріст іноземного капіталу за 2005 р. склав 7328,2 млн. дол. США. Прямі іноземні інвестиції надійшли з 118 країн світу. Найбільші обсяги внесено нерезидентами з Німечини –5505,5 млн. дол. (33,6% загального обсягу), Кіпру – 1562,0 млн. дол. (9,5%), Австрії – 1423,6 млн. дол. (8,7%), США – 1374,1 млн. дол. (8,4%), Сполученого Королівства – 1155,3 млн. дол. (7,1%), Російської Федерації – 799,7 млн. дол. (4,9%), Нідерландів – 721,8 млн. дол. (4,4%), Швейцарії – 445,9 млн. дол. (2,7%), Польщі – 224,0 млн. дол. (1,4%). Інвестиційно привабливими залишаються підприємства з швидкоокупними видами економічної діяльності, такими як гуртова торгівля та посередництво у торгівлі – 10,8% до загального обсягу інвестування, металургії та оброблення металу – 7,5%, а також харчова промисловість та переробка сільськогосподарських продуктів – 7,1%. Інтерес інвесторів викликають підприємства, що здійснюють фінансову діяльність – 6,4% (від загального обсягу інвестування), операції з нерухомістю, надання в оренду та послуги юридичним особам – 5,7%, підприємства транспорту та зв’язку – 4,5%, машинобудування – 4,2%, хімічної та нафтохімічної промисловості – 3,6%1.

          У сфері міжнародних валютних відносин держава проводить валютну політику, яка є важливим інструментом механізму державного регулювання економіки. Валютна політика здійснюється центральним банком країни, міністерством фінансів, органами валютного контролю.

          До основних інструментів валютного регулювання відносять:

–       дисконтну політику;

–       девізну політику;

–       диверсифікацію валютних резервів;

–       девальвацію і ревальвацію;

–       валютні обмеження;

–       регулювання ступеня оборотності валюти.

Дисконтна політика (форма національної грошово-кредитної політики) спрямована на регулювання економіки шляхом маніпулювання процентними (дисконтними) ставками з метою впливу на валютний курс і стан платіжного балансу, а також на попит і пропозицію інвестицій, темп інфляції тощо.

Якщо процентна (дисконтна) ставка зростає, центральний банк зменшує обсяги кредитування комерційних банків, відповідно зменшується грошова маса в обігу, зростають стимули до припливу іноземних капіталів. Зростання процентної ставки призводить до розширення кредитування комерційних банків, що, у свою чергу, веде до розширення обсягів виробництва та відтоку іноземного капіталу.

З метою підвищення курсу національної валюти центральний банк продає, а задля зниження – скуповує іноземну валюту. Ця політика здійснюється переважно у формі валютної інтервенції (втручання) на фондових біржах, а також на відкритому ринку з метою впливу на курс національної валюти.

Девізна політика – політика обмеження чи стимулювання потоків девіз (французьке devises), тобто платіжних засобів (найчастіше в іноземній валюті), за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки (міжнародні перекази, чеки, акредитиви, векселі, іноземні банкноти чи монети).

Диверсифікація валютних резервів – політика центрального банку, спрямована на регулювання структури валютних резервів шляхом включення до їх складу валют різних країн (диверсифікація – різноманітність), проведення валютної інтервенції і захисту від валютних втрат. Політика диверсифікації здійснюється через продаж нестабільних і купівлі стійких (твердих) валют на світових валютних ринках.

До методів валютної політики відносять також девальвацію і ревальвацію. Вальвація (французьке evaluation – оцінка) – визначення цінності, вартості іноземної валюти в національній грошовій одиниці (пряме валютне котирування). Девальвація (латинське de… – префікс, що вказує на зменшення, рух вниз, + вальвація)  означає зменшення купівельної сили валюти; ревальвація (re – латинський префікс, що вказує на протилежну дію) – процес, протилежний девальвації.

Девальвація – зниження курсу національної валюти відносно іноземних.

Ревальвація – підвищення курсу національної валюти відносно іноземних.

Девальвація використовується для подолання вартісних диспропорцій у міжнародній торгівлі, підвищення конкурентоспроможності вітчизняного експорту за рахунок торгових партнерів. Ревальвація застосовується для зміцнення національної валюти, зростання її курсу.

На операції з валютою та іншими девізами, а також золотом, розповсюджуються валютні обмеження.

Валютні обмеження – законодавча чи адміністративна заборона, лімітування і регламентація національних резидентів і нерезидентів на угоди з валютою та іншими валютними цінностями. Валютні обмеження є об’єктом не тільки національного (здійснюється центральними банками країн), але й міжнародного валютного регулювання (останнє проводиться МВФ).

Валютні обмеження включають заходи з цільового регулювання виплат і переказів за кордон, часткову чи повну заборону вільної купівлі і продажу іноземної валюти. Причинами валютних обмежень можуть бути нестача валюти, тиск зовнішньої заборгованості, розлад платіжного балансу.

З валютними обмеженнями пов’язане регулювання ступеня оборотності валют. Режим валютних паритетів і валютних курсів є об’єктом як національного, так і міждержавного регулювання. За умов фіксованих валютних курсів, коли вони коливаються в дуже вузьких межах, періодично виникали розбіжності офіційного і ринкового валютних курсів. За умов "плаваючих" валютних курсів, коли курс вітчизняної валюти опускався вище визначеної межі "валютного коридору", тобто падав, центральний банк був зобов’язаний проводити валютну інтервенцію – скуповувати національну валюту за іноземну з метою досягнення меж "валютного коридору".

Режим "плаваючих" валютних курсів у кінцевому підсумку не може автоматично забезпечити валютну стабілізацію й рівноважність платіжного балансу у випадку розбіжностей у ставках процента і темпах інфляційних процесів. Тому у світовому господарстві існує близько десятка режимів валютних курсів, адже зміна Статуту МВФ у 1978 році надала країнам-членам цієї міжнародної інституції право його вільного вибору.

          Структурна політика – це сукупність конкретних дій та система заходів державного впливу, спрямованих на структурні перетворення в економіці та визначення її пріоритетів. Необхідність структурної політики обумовлюється тим, що ринковий механізм у чистому вигляді не може своєчасно виявити порівняльні переваги нації в конкурентній боротьбі на світовому ринку, швидко сконцентрувати необхідні ресурси для прискореного розвитку окремих галузей та підприємств. Для вирішення складних проблем структурної перебудови в країнах з ринковою економікою використовуються різноманітні методи державного впливу.

Завданнями структурної політики держави є подолання диспропорцій, які виникають між окремими сферами та галузями економічної системи і формування збалансованої структури національного господарства.

Структурна політика поділяється на галузеву та регіональну. У першому випадку об’єктом державної політики виступають підприємства певних галузей чи виробництв, у другому – економічно відсталі регіони країни.

Структурне регулювання ринкового господарства включає такі основні напрями:

–         стимулювання зрушень з метою створення такої структури економіки, яка б відповідала вимогам НТП;

–       підвищення конкурентоздатності національної економіки;

–         перехід від трудо-, енерго- та матеріаломістких галузей до капіталомістких та наукомістких;

–         подолання технічної відсталості деяких регіонів та оновлення сфер виробництва;

–       рівномірний територіальний розподіл виробничих ресурсів;

–       створення розвинутого споживчого сектору.

          Структурна політика може здійснюватися за допомогою методів прямого та непрямого (опосередкованого) впливу. До першої групи слід віднести: систему державних замовлень та закупівель, централізовано встановлені ціни, дотації, цільове фінансування окремих сфер діяльності та суб’єктів, методи правового регулювання. До способів непрямого впливу належать: податкове регулювання, використання політики прискореної амортизації, процентні ставки.

          До економічних важелів здійснення структурної політики належать:

–    пільгове оподаткування. Стимулюючий вплив податкових пільг слід розглядати як особливий вид субсидій (фінансової допомоги). В деяких країнах заохочення інвестицій у відсталі регіони та галузі здійснюється шляхом звільнення від податків частини інвестиційних фондів;

–    надання різноманітних кредитних пільг. Кредитні ресурси досить часто недоступні через високі процентні ставки, їх короткостроковий характер та негнучкість сучасної системи кредитування;

–    проведення політики прискореної амортизації. Такою політикою держава збільшує норми списання основного капіталу, створюючи підприємцям можливості для швидкого оновлення наявних у них засобів праці;

–    проведення митної політики. Формою залучення додаткових коштів для здійснення структурної перебудови (в умовах обмеження внутрішніх джерел фінансування) продовжують залишатися іноземні інвестиції. З допомогою проведення митної політики держава регулює їх надходження: за умов спаду інвестиційної активності митні збори зменшуються і навпаки. Окрім того, знижуючи мито на експортовану продукцію, що відповідає кращим світовим стандартам якості, держава допомагає вітчизняному виробнику завойовувати та зміцнювати свої позиції на зовнішньому ринку. З іншого боку, митні обмеження імпорту товарів закордонного виробництва застосовуються для захисту внутрішнього ринку;

–    фінансування у вигляді субсидій, дотацій, субвенцій, інвестиційних надбавок, бюджетних позичок тощо.

 Структурна політика здійснюється державою і через інноваційну та інвестиційну політику.

Інноваційна політика – це політика сприяння впровадженню науково-технічних досягнень у виробництво. Вона пов’язана із створенням нових і вдосконаленням вже застосовуваних технологій, підвищенням якості продукції.

Інвестиційна політика передбачає вироблення довгострокової інвестиційної програми, спрямованої на досягнення макроекономічної рівноваги. Ця політика покликана інтегрувати процеси реконструкції, технічного переозброєння і оновлення основного капіталу.

Цінова політика. Найефективніше свої регулюючі функції ціна може виконувати лише за умов ринку вільної конкуренції. Але практика свідчить, що вільна ціна не здатна враховувати всієї різноманітності цілей та умов соціально-економічного розвитку країни і тому не може бути універсальним засобом регулювання економічних процесів. Відтак стимулюючий вплив вільних цін на економіку може забезпечуватись тільки за умов ринку, де панує вільна конкуренція та ефективно функціонує ринкова інфраструктура. За відсутності таких умов вільне ціноутворення може відігравати навіть і негативну роль.

Однак вільні ринкові ціни не здатні враховувати цілу низку соціально-економічних проблем, таких як пенсійне забезпечення громадян, утримання непрацездатних, безплатна освіта, екологія, оборона країни та ін. Це можна забезпечити лише з допомогою державного втручання в процеси ціноутворення шляхом розробки відповідної цінової політики.

Цінова політика держави – це діяльність центральних та місцевих органів виконавчої влади, яка спрямована на регулювання цін (тарифів на окремі види товарів (послуг) та здійснення контролю за їх дотриманням.

Світовий досвід показує, що в країнах із стабільною ринковою економікою уряд, зазвичай, рідко втручається у процеси ціноутворення, однак державне регулювання цін в тій чи іншій мірі все ж існує. Масштаби державного втручання в процеси ціноутворення залежать від стану економічного розвитку країни, інтенсивності інфляційних процесів, ступеня монополізації та конкуренції, питомої ваги державного сектора та інших чинників. В усіх країнах державне регулювання цін не є одноразовою дією, а відбувається постійно з чергуванням періодів його посилення чи послаблення. Під час кризових ситуацій державне втручання в цінові процеси є більш жорстким та масштабним. Так, у перші післявоєнні роки у Великобританії державне регулювання цін охоплювало до 60 %, а в Австрії – практично 100 % товарів та послуг.

За умов стабілізації економічної ситуації і переходу до розвинутого ринку державне регулювання цін поступово зменшується і в основному обмежується відповідним впливом на передумови та побічні наслідки вільного ціноутворення. В сучасних умовах уряди розвинутих країн продовжують здійснювати регулювання цін на товари та послуги, що мають особливе значення для підтримки життєвого рівня населення (електроенергія, газо- та водопостачання, поштові, телекомунікаційні та транспортні послуги, окремі споживчі товари). Питома вага регульованих цін у різних країнах коливається від 5 до 20 %. Так, у Франції, де повна лібералізація цін була досягнута в 1986 році, під контролем держави перебуває до 20 % цін на споживчі товари та послуги, а в Канаді і США – у межах 5-10 %.

В усіх країнах державне регулювання цін здійснюється спеціальним законодавством, зокрема, в Італії – Законом з контролю за цінами (1973 р.), у Франції – Постановою про лібералізацію цін (1986 р.), у Швеції – Законом про ціни (1956 р.), у США – Антитрестівськими законами Шермана (1890 р.) та Клейтона (1914 р.), а також Законом про фермерські ціни (1985 р.). В Україні цей процес регламентується законами "Про ціни та ціноутворення" (1990 р.), "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" (1992р.) та "Про місцеве самоврядування в Україні" (1997р.) з відповідними змінами та доповненнями. Закони у сфері ціноутворення встановлюють основні правила формування цін у країні, методи їх регулювання, порядок контролю за цінами та відповідальність за порушення закону, права та обов’язки окремих органів виконавчої влади у сфері ціноутворення.

Втручання держави в процес ціноутворення здійснюється в трьох основних формах: обмеження рівня ціни, введення податкових платежів з метою вилучення частки доходів у виробників і споживачів, державна підтримка цін через дотації. Перелічені форми втручання здійснюються за допомогою різноманітних методів державного регулювання цін, які можна об’єднати у дві групи: прямі та непрямі (опосередковані).

Пряме регулювання, як правило, переважає на початковому етапі формування ринку, коли в економіці виникає кризова ситуація. До прямих методів регулювання цін належать:

● встановлення фіксованих (твердих) цін на найважливіші товари та послуги;

● застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їхнього підвищення;

● декларування зміни цін;

● заморожування (блокування) цін на певний період;

● введення граничних рівнів посередницько-збутових націнок та торговельних надбавок;

● укладання договорів про ціни між державою та підприємствами.

Непрямі методи державного регулювання цін переважають на етапі, коли сповна реалізується регулюючий потенціал ринкового механізму. За допомогою цих методів держава регулює поведінку суб’єктів, які беруть участь у процесі ціноутворення. До основних непрямих методів регулювання цін належать:

● застосування граничних нормативів рентабельності;

● зміна рівнів та диференціація ставок товарних податків;

● пільгове оподаткування та кредитування;

● диференціація ставок ввізного мита.

Державне регулювання цін спрямоване на запобігання руйнівному впливу цін на економіку та стримування інфляції. Така мета переслідувалась за умов переходу від командно-адміністративної до ринкової економіки. За умов порушення господарських зв’язків, відсутності необхідної інфраструктури ринку, гострого дефіциту споживчих товарів, високого рівня інфляції, безробіття держава вдається переважно до політики прямого регулювання цін, шляхом встановлення фіксованих цін на основні види товарів та послуг з одночасним наданням дотацій їх виробникам.

В умовах значного дисбалансу ринків, стрімкого зростання цін та сплесків інфляції в розвинутих країнах широко застосовуються такі методи прямого регулювання, як укладання договорів про ціни між підприємствами і державою та заморожування (блокування) цін на певний період.

Важливою метою державного регулювання цін є захист внутрішнього ринку від негативного впливу зовнішньої конкуренції. У кожній країні внутрішні ціни, як правило, відрізняються від світових, що зумовлено неоднаковим рівнем витрат на виробництво товарів та різницею в системі оподаткування. Якщо внутрішні ціни вищі за світові, то імпорт дешевих іноземних товарів може завдати шкоди національним підприємствам, призвести до спаду виробництва та зростання безробіття. Для запобігання таким явищам держава використовує політику протекціонізму, яка, зокрема у сфері ціноутворення, передбачає надання дотацій національним виробникам або підвищення цін на окремі імпортні товари за допомогою ввізного мита. У світовій практиці його роль поступово зменшується і сьогодні середній рівень митного оподаткування в країнах-членах Всесвітньої торгової організації становить близько 5%.

На сучасному етапі економічного розвитку в усіх країнах основною метою державного регулювання цін є боротьба з монополізмом і забезпечення конкурентного ринкового середовища, оскільки процес вільного ціноутворення в неконкурентному середовищі є головною причиною нестримного зростання цін і появи галопуючої інфляції. Варто зазначити, що згідно з діючим законодавством України монопольним визнається становище підприємства, частка якого на ринку певного товару перевищує 35%. Монопольним може бути також визнано становище підприємця, якщо його частка на ринку відповідного товару навіть менша вказаного відсотка, але Антимонопольним комітетом встановлено наявність у нього ринкової влади. Ознаками такої влади є спроможність підприємця диктувати свої умови під час продажу товару, витісняти з ринку інших товаровиробників або створювати бар’єри їх входженню на ринок, скорочувати або обмежувати випуск продукції з метою одержання односторонньої вигоди, підвищувати ціни та підтримувати їх на рівні, який перевищує конкурентний.

Безпосередньо в Україні державне регулювання цін на продукцію монопольних утворень, вибір методів та встановлення термінів регулювання здійснюється Міністерством економіки, а на регіональних ринках – місцевими органами. Ці установи спільно з Антимонопольним комітетом визначають перелік регульованої продукції монополістів, до якого на загальнодержавному рівні входять найважливіші види товарів загальногосподарського значення, зокрема, прокат чорних металів, металорізальні верстати, сільськогосподарські трактори, мінеральні добрива, синтетичні смоли та пластмаси, гірничо-шахтне обладнання тощо. На регіональному рівні до складу підприємств, що перебувають у монопольному становищі, належать як суб’єкти природних монополій (комунальні підприємства газового господарства, залізниці, підприємства поштового зв’язку та телефонних послуг, комунальні підприємства водопостачання та водовідведення тощо), так і інші монопольні утворення (хлібокомбінати, підприємства міського електротранспорту, метрополітен та ін.).

Основні повноваження у сфері ціноутворення надано місцевим органам виконавчої влади, що дає їм змогу оперативно з урахуванням місцевих особливостей проводити в життя цінову політику держави. Вони, зокрема, мають право встановлювати (регулювати) ціни на паливно-енергетичні ресурси (вугілля, вугільні брикети, скраплений газ), що відпускаються населенню для побутових потреб; тарифи на теплову енергію, послуги водопостачання та водовідведення, що надаються населенню і всім іншим споживачам, незалежно від форм власності; тарифи на послуги вивезення та знешкодження побутових відходів; граничні розміри плати за проживання в гуртожитках робітників і службовців; граничні рівні рентабельності та торговельні надбавки на дитяче харчування; тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні та санітарно-профілактичні державні і комунальні заклади охорони здоров’я; граничні рівні торговельних надбавок на вітчизняні та імпортні лікарські засоби і вироби медичного призначення (за переліком Міністерства охорони здоров’я); тарифи на пасажирські перевезення і вартість проїзних квитків у міському транспорті (метрополітен, автобус, трамвай, тролейбус), який працює у звичайному режимі руху.

Антициклічна політика. Антициклічна політика – це сукупність державних заходів впливу на діловий цикл з метою зменшення глибини циклічних криз, скорочення фази рецесії і забезпечення сталих темпів економічного зростання. В основі антициклічної політики лежить антикризове регулювання. Вперше воно було застосоване у США під час кризи 1929–1933 рр. Зокрема, для виходу з найглибшої економічної кризи держава організувала і забезпечила широке проведення громадських робіт (будівництво доріг, мостів) за кошти державного бюджету, закуповувала надлишки продукції, надавала допомогу розореним компаніям, здійснювала виплати безробітним. Необхідність антикризового регулювання економіки обгрунтував англійський економіст Дж. Мейнард Кейнс.

Після Другої світової війни у більшості країн світу антикризові заходи держави були доповнені певними антициклічними заходами щодо пом’якшення антициклічних коливань (страхування та надання гарантій для отримання кредитів на житлове будівництво, регулювання термінів погашення кредитів, розміру відсотка, проведення політики прискореної амортизації, надання податкових знижок при встановленні нового устаткування, зниження податків на прибутки корпорацій). Узагальнюючим показником впливу держави на економічний цикл є частка державних витрат у ВВП. Всередині 90-х років ХХ ст. частка державних витрат у ВВП становила майже 35% у Японії, а у Швеції (одна з найрозвинутіших країн світу) – понад 70%.

Антициклічна політика держави залежить від фази економічного циклу. На кожній фазі використовується своя система важелів антициклічного регулювання, основними з яких є грошово-кредитні та фінансові.

У період високої економічної активності (тобто "перегріву" економіки) держава значно підвищує норму відсотка, спричиняючи, таким чином, подорожчання кредиту, тобто проводить політику дорогих грошей. Однак лише монетарними важелями неможливо досягти стабілізації економіки. Тому ефективними засобами боротьби з "перегрівом" економіки та високим рівнем інфляції можуть стати важелі дискреційної фіскальної політики зменшення державних видатків і збільшення ставки оподаткування. На даній фазі може використовуватись і недискреційна фіскальна політика, зміст якої полягає у збільшенні податків, зниженні обсягів інвестицій і виробництва. Все це гальмує процес надмірного "перегріву" економіки, послаблює суперечність між виробництвом і споживанням, згладжує різні коливання при переході від однієї фази промислового циклу до іншої.

За умов економічного спаду, депресії і зростання безробіття ефективною може виявитись політика дешевих грошей, що передбачає збільшення пропозиції грошей. Внаслідок цього знижується відсоткова ставка, зростають інвестиційні витрати і, у кінцевому результаті, обсяг виробництва. Стосовно фіскальних методів варто зауважити, що подоланню спаду та депресії сприяють заходи стимулюючої дискреційної політики, а саме: збільшення державних витрат та зниження ставки оподаткування. У кінцевому результаті ці заходи значною мірою сприяють збільшенню сукупного попиту. Щодо недискреційної фіскальної політики, то у період економічного спаду податки автоматично зменшуються (оскільки прибутки корпорацій скорочуються), відносна частка прибутків, що залишаються у суб’єктів підприємницької діяльності збільшується, інвестиційні витрати і, відповідно, обсяги виробництва зростають.

Під час кризи уряд збільшує обсяг прямих капіталовкладень у державний сектор, насамперед у галузі економічної і соціальної інфраструктури (сфери транспорту і транспортного будівництва, електро-, газо- і водопостачання, житлове будівництво, атомну енергетику). Так, у США з майже 43 тис. миль міжштатної системи швидкісних автомагістралей (менше 1% загальної протяжності національних автомобільних магістралей) щороку стають непридатними до 2 тис. миль, які необхідно ремонтувати за кошти державного бюджету. У 1948–1949 рр. держава з метою зменшення глибини економічної кризи збільшила обсяг інвестицій удвічі (порівняно з 1946 р.). Однак в наступний період обсяг державних капіталовкладень у багатьох розвинутих країнах світу поступово скорочувався.

Водночас між вживанням заходів кредитно-грошової політики і одержанням певних результатів минає чимало часу. Так, за оцінками західних вчених, цей часовий лаг за умов циклічного спаду становить від 5 до 20 місяців, а в період піднесення – 10-24 місяці. З найбільшим запізненням діють методи податкового регулювання, що значною мірою зумовлено тривалістю законодавчого процесу. Тому важливо мати чіткий економічний прогноз механізму протікання економічного циклу.

Антициклічне (а відтак антикризове) регулювання здійснюється не лише економічними, а й правовими та адміністративними методами (укази, постанови, розпорядження). Між сучасними економічними кризами і кризами ХІХ ст. існують відмінності: 1) сучасні кризи менш глибокі, однак відбуваються частіше; 2) надвиробництво товарів під час криз у минулому нині змінилося надвиробництвом основного капіталу (у формі простоювання значної частини виробничих потужностей); 3) під час криз у минулому відбувалося різке зниження цін, а в сучасних умових останнє здебільшого відсутнє; 4) сучасні кризи характеризуються менш тривалим періодом протікання фаз власне кризи і депресії та відповідним збільшенням фаз пожвавлення і піднесення; 5) на відміну від стихійного характеру протікання криз у минулому, механізм розгортання сучасних економічних криз все більше піддається регулюванню; 6) синхронізація економічного циклу.

Отже, антициклічна політика держави сприяє наближенню фактичного рівня ВВП до його потенційного рівня і досягненню повної зайнятості та стабільних цін.

 

1.2.2. Економічна політика за видом результату (цілі) економічної політики.

Програмна анотація

          Довгострокова та короткострокова економічна політика, соціально спрямована економічна політика, дискреційна фіскальна політика, недискреційна фіскальна політика.

         

Залежно від виду цілі та складності завдань розрізняють довгострокову та короткострокову економічну політику, дискреційну та недискреційну фіскальну політику, соціально спрямовану економічну політику.

Довгострокова економічна політика розрахована на 10–20 років і визначає напрями стратегічного розвитку країни. Головним завданням довгострокової політики є проведення структурних зрушень в економіці, розвиток наукомістких виробництв, подолання економічної відсталості деяких регіонів. Як правило, ця політика реалізує глобальні цілі. Наприклад, стратегічною ціллю макроекономічної політики в Україні є забезпечення сталих темпів економічного зростання.

Короткострокова економічна політика, як правило, розрахована на 1 рік і – реалізацію оперативних цілей. Її застосовують, перш за все, з метою антициклічного регулювання (через вплив на величину споживчих та інвестиційних витрат) та антиінфляційного регулювання (контроль за рівнем заробітної плати, цінами та грошовою масою). Короткострокову економічну політику називають економічною тактикою, через яку реалізуються стратегічні цілі. Наприклад, через короткострокову політику реалізуються такі оперативні цілі, як підвищення пенсій, мінімальної заробітної плати, виділення дотацій аграрному сектору економіки.

У фіскальній політиці уряду виділяють дискреційну та недискреційну економічну політику.

Дискреційна фіскальна політика – це сукупність заходів держави, спрямованих на мобілізацію грошових надходжень до бюджету через зміну ставок оподаткування або програм видатків з метою зміни реального обсягу національного виробництва та зайнятості, контролю за інфляцією та прискоренням економічного зростання. Вона передбачає необхідність прийняття законів, що регулюють ці зміни. Витрати держави втілюються у закупівлях ресурсів, товарів та послуг. Дискреційна  фіскальна політика через збільшення державних витрат призводить до зростання сукупних витрат у суспільстві і, у кінцевому  рахунку, – до збільшення національного продукту. Навпаки, скорочення державних закупівель викличе зменшення сукупних витрат, що, у свою чергу, призведе до скорочення рівноважного ЧНП.

Зростання податків скорочує сукупні витрати і рівноважний обсяг виробництва, а їх  зменшення веде до зростання обсягу виробництва.

          Зменшення податків також виявляє мультиплікаційний ефект на дохід. Сукупний ефект від зміни податків з доходу, або податковий мультиплікатор (У/Т) дорівнює:

У/Т =  –МРС/1– МРС, де

МРС – гранична схильність  до споживання.

          Податковий мультиплікатор показує, на скільки одиниць зміниться сукупний дохід, якщо зміна податків відбувається на одну грошову одиницю. Зокрема, якщо МРС = 0,8, то податковий мультиплікатор дорівнюватиме:

У/Т = –0,8/1–0,8 = – 4

У даному випадку зменшення податків на одиницю збільшить рівноважний дохід на 4 одиниці (аналогічне збільшення податків викличе зменшення доходу на 4 одиниці).

Пропорційне зростання державних витрат і податків призводить до збільшення  рівноважного обсягу  виробництва. Дане явище називають мультиплікатором збалансованого бюджету, адже  рівні державні витрати і податкові надходження у бюджет збалансують останній. При цьому величина мультиплікатора збалансового бюджету дорівнює 1 (приріст державних витрат і податків дорівнює приростові національного продукту).

Таким чином, фіскальна політика використовується для стабілізації економіки. Її фундаментальне завдання полягає у ліквідації безробіття або інфляції. Отже, дискреційна політика уряду змінюється на кожній фазі економічного циклу. У період економічного спаду застосовується стимулююча фіскальна політика. Тобто уряд вдається до зниження ставок оподаткування або збільшення державних витрат, або до одночасного зменшення податків і зростання державних витрат.

Якщо ж в економіці спостерігається викликана надлишковим попитом інфляція, застосовується стримуюча фіскальна політика, яка включає: 1) зменшення державних витрат чи збільшення податків; 2) одночасне зменшення витрат держави і зростання податків. Така фіскальна політика орієнтується на збалансований бюджет і навіть на бюджет з позитивним  сальдо, якщо перед економікою стоїть  завдання контролю над інфляцією.

Варто підкреслити, що державні витрати є дієвим засобом фіскальної політики тоді, коли існує значний державний сектор в економіці. Проте стимулююча фіскальна політика може опиратись і на відносно невеликий державний сектор. Разом з тим слід зазначити, що фіскальна політика може бути недискреційною, тобто мати такі внутрішні елементи, які здатні виконувати роль автоматичних стабілізаторів ринку і, без зовнішнього втручання уряду, реагувати на зміну економічної ситуації в потрібному напрямі.

Вмонтований стабілізатор – це будь-який захід, що має тенденцію збільшувати дефіцит державного бюджету (або скорочувати його позитивне сальдо) в період економічного спаду і збільшувати його позитивне сальдо (або зменшувати його дефіцит) в період  інфляційного зростання цін без необхідності застосування додаткових політичних (суб’єктивних) заходів. Автоматичні стабілізатори – це такі механізми в економіці, дія яких зменшує реакцію ВНП на зміни сукупного попиту. Зокрема, таким вмонтованим стабілізатором є податкова ставка. Оскільки сума податків залежить від обсягів доходів, то в період спаду зменшення доходів призводить до скорочення відрахувань у бюджет. Це означає, що більша частина доходів залишається у суб’єктів економіки. Відповідно зниження сукупного попиту на ринку є меншим, ніж падіння ВВП. І навпаки, у період економічного піднесення податкові надходження автоматично зростають, що стримує зростання сукупного попиту. В інфляційні періоди зменшення податкових надходжень зменшує особисті доходи, стримує споживчі витрати, скорочує сукупний попит і уповільнює зростання цін та заробітної плати.

          Іншими стабілізаторами є допомога по безробіттю, соціальні виплати, програми підтримки бідних верств населення. Ці вмонтовані стабілізатори через вливання коштів в економіку збільшують сукупний попит, що сприяє стабілізації цін, ринку, економіки.

Соціально спрямована економічна політика – це політика, спрямована на підвищення рівня і якості життя населення на основі прискореного розвитку соціальної сфери, активного впливу соціальних факторів на зростання і підвищення ефективності економіки. Результати соціальної політики визначаються обсягом споживання і якістю матеріальних благ, умовами і безпекою праці, станом довкілля, наявністю і використанням вільного часу, культурним рівнем, фізичним розвитком, особистою і майновою безпекою.

Основними напрямами соціальної політики є:

●   гарантування членам суспільства мінімального доходу;

● забезпечення зайнятості і реалізації потенційних можливостей робочої сили;

● забезпечення членів суспільства прийнятним рівнем соціальних послуг.

Отже, соціальна політика держави пом’якшує негативні наслідки дії ринкового механізму. У рамках цієї політики забезпечується підтримання незахищених верств населення шляхом перерозподілу доходів, обмежується безробіття, створюються умови для самореалізації особистості тощо.

Проголошена Україною побудова соціально ринкової моделі економіки є її стратегічним курсом XXI століття.

 

1.2.3. Економічна політика за характером дії.

 Програмна анотація

          Активна та пасивна економічна політика, ліберальна та жорстка економічна політика. Консервативна економічна політика.

         

За характером дії розрізняють активну, пасивну та консервативну економічну політику. Кожен вид економічної політики має як активну, так і пасивну компоненту. Зокрема, політика зайнятості є активною тоді, коли держава здійснює фінансування додаткових робочих місць (для тих, хто не може самостійно знайти роботу), програм підготовки та перекваліфікації безробітних, підтримання зайнятості серед жінок, інвалідів. До активних елементів політики зайнятості також слід віднести стимулювання зайнятості різних категорій населення за допомогою кредитів, субсидій, надання пільг та дотацій підприємцям, регулювання рівня і ставок прибуткового податку, державні закупівлі товарів і послуг, державні замовлення тощо.

          До елементів пасивної політики зайнятості відносять виплати допомоги по безробіттю, фінансування дострокового виходу на пенсію безробітних передпенсійного віку, скорочення тривалості робочого тижня, стимулювання вивільнення пенсіонерів.

Отже, якщо активна політика у сфері зайнятості спрямована на суттєве скорочення безробіття та формування оптимальної зайнятості, то елементи пасивної політики на ринку праці – на пом’якшення ситуації у сфері зайнятості шляхом перерозподілу доходів.

З’ясування сутності монетарної політики уряду дозволяє визначити її ліберальну та жорстку компоненти.

Жорстка економічна політика – це політика, спрямована на скорочення грошової маси в обігу шляхом обмеження емісії грошей та підтримки високих процентних ставок. Таку політику в економічній літературі називають політикою "дорогих" грошей. Цю політику проводить центральний банк країни на фазі економічного піднесення, основним завданням якої є захист економіки від "перегрівання". Для цього застосовуються такі важелі державного впливу, як продаж державних цінних паперів на відкритому ринку, підвищення норми обов’язкових резервів, збільшення облікової ставки. Проведення таких заходів скорочує кредитні ресурси в країні, і, відповідно, стримує темпи економічного зростання. Засобами впливу на резерви комерційних банків жорстка економічна політика спроможна значно зменшити пропозицію грошей в країні.

Ліберальна (м’яка) економічна політика, як різновид грошово-кредитної політики, спрямована на збільшення грошової маси в обігу, недостатньо стримує випуск в обіг нових грошей і допомагає одержанню дешевих кредитів. Тобто дана політика сприяє підвищенню рівня доступності кредиту з метою розширення сукупного попиту. Цю політику ще називають політикою "дешевих" грошей. Важелями цієї політики є: скуповування центральним банком країни державних цінних паперів у комерційних банків, фірм, населення, зниження норми обов’язкових резервів, зменшення облікової ставки. Це все призводить до збільшення пропозиції грошей в країні. На перших порах така політика сприяє пожвавленню ділової активності в країні, створенню додаткових робочих місць. Однак її дія обмежена певним часовим лагом і у період глибокої кризи вона, фактично, втрачає свою дієвість.

Консервативна економічна політика – це схильність розробників законопроектів та економічних програм до традиційних форм та методів діяльності, що становить протидію прогресивним та якісно новим формам. Консервативні елементи можна відстежити у багатьох видах економічної політики. Зокрема, сучасна екологічна політика вимагає не лише традиційних її елементів (виділення коштів на очищення атмосфери, штрафні санкції забруднювачам довкілля), а, перш за все, – нового типу екологічного мислення їх розробників, спрямованого на впровадження екологобезпечних, ресурсо- і енергозберігаючих технологій у всіх галузях економіки.

Консервативною є політика надання необгрунтованих пільг окремим підприємствам та верствам населення. Система пільг, що існувала у колишньому СРСР не зазнала суттєвих змін і в економіці сучасної української держави. Якщо за часів Радянського Союзу пільги мала партійно-державна еліта та наближені до неї особи, то і зараз ці пільги поширюються на депутатів Верховної Ради, урядовців, працівників судового апарату.

Стосовно підприємств слід зауважити, що сума податкових пільг подекуди перевищує обсяги надходжень до бюджету. Прогресивнішою та доцільнішою вбачається політика заміни низки пільг підвищеною заробітною платою окремим категоріям працівників, підвищенням пенсій пенсіонерам та посиленням бюджетної дисципліни та відповідальності за цільове використання доходів підприємств, одержаних за рахунок пільг.

 

 

1.2.4.  Економічна політика за територіальною ознакою.

Програмна анотація

          Регіональна та загальнодержавна економічна політика.

         

Складовим елементом загальнодержавної економічної політики є регіональна економічна політика. Між ними є спільне та відмінне. Загальнодержавна політика охоплює всю територію країни, однак спрямована на розв’язання обмеженої кількості загальносуспільних цілей. Регіональна політика охоплює частину території країни, але розв’язує широкий комплекс цілей, які повинні забезпечити нормальні умови життєдіяльності населення даного регіону. Цілі регіональної політики більш консервативні, сталі. Це пояснюється тим, що просторово-локалізоване середовище має функціонувати стабільно, незалежно від того, які зміни відбуваються на верхніх щаблях влади. Спільним загальнодержавної і регіональної політики є те, що вони взаємопов’язані, вирішують проблеми, в яких зацікавлене все суспільство, забезпечують збалансований розвиток усіх сфер життя, як в галузевому, так і в територіальному комплексах.

          Отже, регіональна економічна політика є системою заходів, спрямованих на реалізацію інтересів держави стосовно всіх регіонів і внутрішніх інтересів кожного з них. З огляду на це регіональна політика не повинна повторювати загальнодержавну, бути похідною від неї і не повинна бути первинною по відношенню до неї. Це має бути цілісна, самодостатня ланка політичної основи держави, без якої не може нормально функціонувати як суспільство, так і кожна людина.

          Об’єктами регіональної економічної політики можуть бути різні адміністративно-територіальні утворення або їх сукупність. Державна регіональна економічна політика в Україні грунтується на положеннях Конституції України, Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", інших нормативно-правових актах держави.

          Метою регіональної економічної політики є збільшення національного багатства України на основі підвищення соціально-економічного розвитку регіонів, ефективного використання їх природо-ресурсного і науково-технічного потенціалу.

          У регіональній економічній політиці широко використовуються такі методи прямого економічного регулювання, як цільове фінансування, пряма фінансова допомога, надання субсидій та субвенцій тощо. Для опосередкованого економічного регулювання регіонального розвитку використовують важелі податкової, кредитно-грошової, амортизаційної, зовнішньоекономічної політики.

          Значення регіональної політики полягає в тому, що вона виконує роль поєднувальної ланки між мікро- і макроекономікою. Регіональна політика виступає як альтернатива до загальнодержавної і, поряд з цим, доповнює, конкретизує її, з’єднує загальні і конкретні цілі, сприяє комплексному підходу до розв’язання соціально-економічних проблем.

          Регіональна політика на сучасному етапі набирає все більшого значення, стає справді глобальною проблемою. Це пояснюється розвитком суспільного виробництва та розширенням соціально-економічних потреб. Державі з центру стає все важче розв’язувати ці проблеми. Тому в розвинутих країнах центр передає все більше повноважень на місця, сприяє розвитку самоврядування, самостійному розв’язанню економічних і соціальних проблем мікроекономічного рівня. Досвід цих країн засвідчує позитивні результати такого поділу влади. Місцеві органи кваліфіковано, швидше розв’язують визначені цілі, повніше враховують особливості регіону, ефективніше використовують природні, трудові ресурси.

          Цілі регіональної політики, як і загальнодержавної, поділяються на важливі і менш важливі, стратегічні і тактичні. Очевидно й тут необхідно керуватися принципом пріоритетності цілей, вибору відповідного інструменту їх досягнення.

          Важливим етапом регіональної політики є її реалізація. Це завдання покладається на ті ж виконавчі органи, які займаються щоденною рутинною роботою. Тому надзвичайно важливо, щоб чиновники відрізняли цю роботу від виконання заходів щодо реалізації економічної політики, яка спрямована на підвищення ефективності роботи, поліпшення якості обслуговування населення тощо. Важливим є поділ функцій між виконавчою владою різних рівнів, щоб виключити дублювання і чітко окреслити права й відповідальність.

Виконання заходів регіональної політики залежить значною мірою від центральних органів влади. На цьому рівні розробляється загальнодержавна економічна політика. Основний її зміст полягає в тому, щоб забезпечити сприятливі умови для розвитку кожного регіону. З цією метою держава встановлює і підтримує такі основні гарантії: а) рівне право громадян всіх регіонів на гідне життя; б) рівне право виконавчих органів місцевої влади на самостійне виконання волі виборців; в) дотримання рівних податкових, фінансово-кредитних, митних та інших економічних, науково-технічних, духовних можливостей розвитку регіону; г) збереження балансу інтересів між суб’єктами загальнодержавної і регіональної економічної політики.

Депресивним регіонам, територіям (таким, де рівень виробництва, життя нижчий, ніж по країні в цілому) необхідна пряма державна допомога, тобто проведення політики санації (оздоровлення). Це будівництво підприємств за рахунок центрального бюджету, пільгове оподаткування, кредитування, надання субвенцій (фінансової допомоги) і преференцій (пільг) для створення спеціальних фондів фінансування регіональних програм.

Відносини між центром і регіоном мають бути легітимними, правовими, оформленими відповідними договорами, угодами, які доступні широким верствам населення. В цьому гарантія того, що і загальнодержавна, і регіональна економічні політики будуть виконуватися.

Регіональна політика на сучасному етапі розвитку суспільства набуває дедалі більшого значення. Центру стає важче вирішувати конкретні проблеми на місцях, тому держава передає більше повноважень регіонам, сприяє розвитку місцевого самоврядування, самостійному розв’язанню ними економічних і соціальних проблем.

 

 

 Тема 1.3. Проблеми економічної політики

План

1.3.1.   Методологічні проблеми.

1.3.2.   Проблеми часу.

1.3.3.   Політичні проблеми.

1.3.4.   Психологічні проблеми.

 

1.3.1.  Методологічні проблеми.

Програмна анотація

          Класифікація проблем економічної політики: методологічні, часові, політичні, психологічні.

 

          Проблеми економічної політики – це спірні питання, що виникають у процесі її реалізації і потребують вирішення шляхом державного втручання.

          Серед проблем економічної політики розрізняють:

–       методологічні;

–       часові;

–       політичні;

–       психологічні.

З’ясуємо, перш за все, методологічні проблеми, які вирішуються на рівні економічної теорії, адже багато її положень вимагають осмислення відповідно до реалій сьогодення для практичного їх застосування. Оскільки економічна політика потребує ретельної методологічної підготовки, важливим є визначення економічних категорій, які можуть бути метою, інструментом чи індикатором економічної політики, а також тих, які не можуть використовуватись у даній економічній політиці. Не всі теоретичні положення можуть бути буквально перенесені в практичну діяльність. Наприклад, економічна теорія констатує тісний взаємозв’язок між кількістю грошей і рівнем цін. Однак кількість грошей в обігу не може бути інструментом регіональної економічної політики, оскільки ця закономірність стосується лише загальнодержавної політики. Тобто розробка цілей економічної політики повинна грунтуватись на принципі науковості, а саме, на врахуванні вимог економічних законів та механізму їх дії.

На етапі вибору мети необхідно якомога більше враховувати об’єктивні умови і в той же час абстрагуватись від суб’єктивних впливів, щоб не потрапити в полон інтересів окремих політичних партій та їх керівників.

Важливим у розробці державної політики є і принцип системного підходу, врахування якого суттєво підвищує її ефективність. Це означає, що економічна політика повинна здійснюватись комплексно. Повинен існувати тісний взаємозв’язок, узгодженість та підпорядкованість цілей та інструментів. Кожен інструмент повинен сприяти досягненню мети економічної політики, що прискорює одержання бажаних результатів.

Стосовно нинішнього стану української економіки, то цього підходу явно бракує, що стримує процеси трансформації в Україні.

Принциповим при розробці економічної політики є дотримання залежності між цілями економічної політики та засобами їх досягнення. В цьому процесі важливим є правильний підбір інструментів для конкретного виду економічної політики. В якості інструментів можуть використовуватись грошова, податкова, митна, валютна, кредитна, регіональна та інші види економічної політики. Наприклад, для досягнення балансу між сукупним попитом і сукупною пропозицією держава використовує цілий ряд важелів різних видів економічних політик, тобто: здійснює державні замовлення, підвищує ціни, обмежує імпорт, збільшує грошові доходи населення тощо. З метою захисту інтересів вітчизняного товаровиробника уряд запроваджує цілий спектр інструментів економічної політики, що носять обмежувальний характер: підвищення ввізного мита, встановлення імпортних квот, надання пільгових кредитів підприємцям, встановлення державних замовлень тощо. Не завжди всі інструменти спрямовані на досягнення найбільшої ефективності економічної політики. У процесі реалізації можливою є ситуація, за якої використання економічного інструменту однієї економічної політики вступає в суперечність із досягненням цілі іншої економічної політики. Наприклад, зниження цін на окремі товари з метою збільшення сукупного попиту призводить до зменшення соціальних трансфертів (що суперечить зростанню добробуту громадян).

Досить часто виникає ситуація, за якої окремі цілі є суперечливими. До таких можна віднести: забезпечення економічної ефективності і досягнення соціальної справедливості. Дані цілі є альтернативними, оскільки досягти вищої міри справедливості можливо лише шляхом зниження макроекономічної ефективності, тобто загального добробуту суспільства. Ця проблема розв’язується урядом шляхом забезпечення громадян країни суспільними благами.

Отже, теоретичні питання економічної теорії потребують глибокого вивчення з метою використання при розробці економічної політики. Ймовірність досягнення поставленої мети пов’язана із невизначеністю в економічній політиці. Причина останньої полягає у багатофакторності економічних процесів. Тому при розробці економічної політики слід визначити контрольовані державою та неконтрольовані чинники, що впливають на реалізацію цілей економічної політики.

Неконтрольовані чинники поділяються на зовнішні та внутрішні. Прикладом зовнішнього неконтрольованого чинника є підвищення Росією цін на газ, що негативно вплинуло на всі сфери економічної діяльності в Україні (виробництво, розподіл, обмін, споживання). Внутрішнім може бути припинення водопостачання в зв’язку з аварійною ситуацією.

Основними причинами неконтрольованості є, перш за все, багатофакторність економічних процесів. Це означає, що на економічний процес впливає багато чинників, вплив яких не можна врахувати, тому слід відібрати основні. Другорядними чинниками можна знехтувати. Наприклад, прогнозуючи надходження до доходної частини державного бюджету слід врахувати доходи від тих видів податків, які забезпечують левову частку доходної частини бюджету.

Другою причиною неконтрольованості чинників, що впливають на реалізацію мети економічної політики є наявність інформаційної асиметрії (нерівномірного розподілу інформації між суб’єктами економічної політики). Зміст даного процесу пов’язаний, насамперед, з обсягом інформації, якою оперують носії економічної політики (її розробники), а також із її достовірністю, що підлягає врахуванню при прийнятті економічних рішень. Наприклад, зменшення розміру податку не завжди викличе збільшення надходжень до державного бюджету. Особливо це стосується випадку, якщо у підприємця частина тіньового сектору перевищує легальний.

Третьою причиною неконтрольованості чинників, що стримують або гальмують процес реалізації цілі економічної політики є наявність різних часових лагів як у різних видів економічної політики, так і у її інструментів. Варто зауважити, що не завжди можна визначити величини часових лагів елементів якоїсь конкретної політики, тому процеси, які передбачаються розробниками або прискорюються, або сповільнюються. Як перше, так і друге є не завжди бажаним. Несподівані результати можуть загальмувати якісь сторони економічного розвитку. Отже, усі перелічені чинники невизначеності у економічній політиці слід враховувати при складанні прогнозів економічного розвитку.

 

 

 

 

1.3.2.  Проблеми часу.

Програмна анотація

          Часовий лаг розпізнання. Адміністративна затримка. Функціональне запізнення.

         

Здійснення економічної політики потребує певного часу.

          Часові лаги економічної політики – це інтервали між моментом часу, коли започаткований певний процес і моментом часу, коли отримана реакція на нього. Причиною існування часових лагів є інерційність економіки (неможливість одночасного впровадження дії і одержання результату).

          Виділяють такі часові лаги:

● часовий лаг розпізнання;

● адміністративна затримка;

● функціональне запізнення.

Часовий лаг розпізнання – це період часу, коли певна проблема виникла і до того моменту часу, коли було усвідомлено необхідність її розв’язання. Цей період часу залежить від міри розвитку економічних відносин та інформаційних технологій. Чим розвиненішою є економічна система та інформаційні технології, тим швидше і оперативніше приймаються ті чи інші рішення для реалізації проблеми. Прикладом може бути Японія, яка в силу значного розвитку економічних відносин зайняла передові рубежі в науково-технічному розвитку. В розвинених країнах будь-яке рішення приймається значно оперативніше, ніж в слаборозвинених, тому часовий лаг розпізнання в цих країнах є значно коротшим. І навпаки, в слаборозвинених країнах цей лаг є досить тривалим. Другим чинником, який визначає тривалість даного лагу є недостатня поінформованість економічних суб’єктів, що приймають рішення у сфері регулювання економікою. Чим повнішою інформацією володіє суб’єкт, що приймає рішення, тим коротшим буде лаг розпізнання і навпаки.

Отже, наприкінці лагу розпізнання відбувається усвідомлення необхідності певної дії.

Адміністративна затримка пов’язана з тим, що державні органи, які приймають рішення, є бюрократичними інститутами зі своїми правилами та субординацією. Тому процес прийняття рішень є ієрархічним: від вищих інстанцій розпорядження надходять до нижчих. І чим більше рівнів влади, тим довшим є лаг адміністративної затримки. Тривалість даного часового періоду значною мірою впливає на ефективність економічної політики. Адже затягування із вирішенням ряду важливих і невідкладних проблем суттєво знижує результативність економічної політики держави. Прикладом може слугувати законодавство у сфері регулювання кредитних відносин малого підприємництва, яке існувало до 2006 року. Існування численних нормативних вимог (обов’язковість незалежного оцінювання майна, що передається під заставу, страхування) занадто обтяжувало процес кредитування малих підприємств і збільшувало трансакційні витрати у сфері кредитування. У випадку ретельного дотримання усіх регулятивних вимог щодо кредитування воно ставало невигідним для обох сторін і втрачало економічний сенс. Цей період адміністративної затримки з даного питання був надто довгим і в значній мірі гальмував розвиток такого важливого ринкового елемента як мале підприємництво. В даний час механізм доступу даного сектора до банківських кредитів дещо поліпшився.

Отже, час адміністративної затримки є значно довшим від часу розпізнання і потребує значного періоду для вирішення  політичних суперечностей.

Лаг функціонального запізнення викликаний тим, що між моментом, коли рішення прийняте, і коли воно починає приносити результати проходить певний час. Тут діють цілком об’єктивні чинники. Для прикладу наведемо рішення про заміну прогресивної ставки оподаткування доходів фізичних осіб пропорційною. Очікувалося, що дане рішення призведе до суттєвого зменшення частки нелегального сектору економіки і збільшення податкових надходжень. Однак відразу це рішення не принесло очікуваних результатів, оскільки потребує певного періоду часу.

Слід додати, що цілі, інструменти та індикатори економічної політики мають свої часові лаги, на тривалість яких впливає ряд чинників. Тому наведену класифікацію часових лагів можна розширити. Як правило, часовий лаг складається з п’яти періодів:

–       1-й – визнання, тобто проміжок часу, необхідний для політиків, щоб визнати проблему;

–       2-й – рішення, тобто час між визнанням проблеми і прийняттям рішення щодо неї;

–       3-й – проміжок часу, необхідний для початку виконання рішення;

–       4-й – час між застосуванням біжучого інструменту та одержанням очікуваного від нього результату;

–       5-й – проміжок часу між застосуванням сукупного інструменту і одержанням результату від такого застосування (найдовший лаг).

Разом з тим слід зауважити, що часові лаги економічної політики в період реформування економіки досить складно виокремити на відміну від усталених економічних відносин.

 

1.3.3.  Політичні проблеми.

Програмна анотація

          Вплив "неекономічних" цілей політики держави на елементи економічної політики. Теорія суспільного вибору Дж. Б’юкенена.

         

На економічні процеси та ефективність рішень суттєво впливає діяльність виконавчої влади держави. Оскільки адміністративна діяльність суттєво відрізняється від виробничої, то виміряти її результати досить важко. Ефективність роботи державних установ важко оцінити і через різноманітність цілей, що характерні для багатьох державних програм, які на практиці можуть бути суперечливими. Ряд державних програм важко оцінити з точки зору їх ефективності (співвідношення між результатами та витратами). Наприклад, компанію по боротьбі зі СНІДом або ж програму очищення річки місцевого значення.

          Бюрократичний апарат діє, зазвичай, згідно власних інтересів, намагаючись збільшити як розмір своєї установи, так і – свого бюджету. Про це писав ще С. Паркінсон: "Чиновник прагне примножити кількість підлеглих, а не конкурентів; чиновники створюють роботу один для одного"1.

          Діяльність бюрократії досліджувало багато економістів, одним із яких є американський економіст Джеймс Б’юкенен, лауреат Нобелівської премії з економіки (1986 р.). Цю премію він здобув за дослідження принципів теорії прийняття економічних рішень. Дж. Б’юкенен трактує політику як обмін. "Політика, – писав він, – є складною системою обміну між індивідами, що в ній останні колективно намагаються досягти своєї приватної мети, оскільки не можуть реалізувати її з допомогою звичайного ринкового обміну". Проте повної аналогії  між політичною і ринковою системами провести не можна. У них різна структура. Якщо на ринку відбувається добровільний обмін товарами, то в політиці люди змушені платити податки в обмін на колективні блага, споживачем яких є суспільство в цілому.

          Різниця між ринковим і політичним обміном полягає і в тім, що його учасники мають різну мету. На ринку відбувається взаємовигідний обмін. У політиці існують різні погляди й переконання, а люди, котрі посідають державні посади, не завжди керуватимуться виключно міркуваннями суспільного блага, пошуками добра і справедливості. Як і звичайний споживач чи підприємець, вони будуть домагатися максимізації власної вигоди. Процес прийняття рішень схожий на різновид ринкової угоди: ви мені – я вам. Ви мені – голоси на виборах, я вам – вигідні закони, ліцензії тощо.

          Отже, в політиці не існує взаємовигідного обміну. Прихильники теорії суспільного вибору роблять висновок про існування політичної нерівності, що зумовлена економічними причинами. Це – нерівність в одержанні інформації, її перекручення, прийняття чиновниками, парламентарями рішень, які допомогли б їм бути переобраними (популістських), або рішень, що сприятимуть інтересам організованих груп тиску (лобі), але є неефективними для суспільства в цілому. Такі лобістські дії створюють підгрунтя для корупції та організованої злочинності і призводять до неефективного витрачання державних коштів. Владні структури, що часто реалізують далеко не суспільні інтереси, а свої власні, прагнуть одержати політичну ренту (певні вигоди). В пошуку цієї ренти різні фірми чинять тиск на органи державної влади, щоб одержати певні права та привілеї. Цей тиск може відбуватися у вигляді переконань, хабарів, підкупу, політичних актів. В результаті те чи інше підприємство, наприклад, одержує від державної влади експортну квоту на зерно, яке на світових ринках коштує більше, ніж на внутрішньому. Така вигода дозволяє підприємству одержувати додатковий прибуток. Подібна діяльність, пов’язана з одержанням політичної ренти, проводиться з метою одержання доступу до урядових субсидій.

          В країнах колишнього СРСР використовувалися такі способи привласнення "політичної ренти", як: спекуляція, субсидії на імпорт, пільгові кредити, номенклатурна приватизація, монопольне становище, корупція, рекет, доходи від комунальної нерухомості.

          В Росії на початку 90–х рр. ХХ ст. нафту, газ, метали можна було купити за ціною, що складала 1% від ринкової. Отже, сумарна рента від експорту ресурсів у 1992 р. дорівнювала майже 30% ВВП країни. Субсидії на імпорт існували завдяки множинності обмінних курсів валюти. В 1992 р. імпортер продуктів харчування міг купити валюту за ціною, що складала 1% від офіційного обмінного курсу, а продавав за ринковою ціною. Отже 15% російського ВВП використано на імпортні субсидії. Пільгові кредити, видані державним підприємствам для поповнення обігових коштів під 10–25%, за умов річної інфляції 2500%, теж стали способом привласнення політичної ренти. Обсяг таких кредитів у 1992 р. в Росії склав близько 30% ВВП1.

          Причиною існування політичної ренти є недосконале законодавство у частині визначення прав власності.

          Отже, розвиток корупції та тіньового сектора економіки суттєво впливає на трансформаційні процеси і в українській економіці. Діяльність по захопленню ренти, що пов’язана з хабарами, призводить до значних втрат суспільних ресурсів. Саме таке захоплення політичної ренти і продемонстрували останні вибори до Верховної Ради України, а також післявиборчі події, пов’язані із створенням урядової коаліції.

 

1.3.4.  Психологічні проблеми.

Програмна анотація

          Психологія суб’єктів економічної політики. "Нове" та "старе" економічне мислення. Врахування психологічних аспектів при визначенні елементів економічної політики.

          Людина як елемент економічної політики виступає як в ролі "носія економічної політики" (тобто її розробника), так і в ролі суб’єкта, на якого держава впливає своїми рішеннями. Суб’єкти регулюючого впливу (державні службовці) – це завжди люди із певним досвідом роботи, своїми проблемами та соціально-психологічними характеристиками. Окрім того вони можуть переслідувати власні інтереси і це, звичайно, позначається на тих нормативних документах, які вони розробляють. Отже, економічна політика має психологічні аспекти, які впливають на регулювання економічних процесів.

З’ясовуючи ці аспекти слід згадати історичні корені слов’янського народу. У соціальній поведінці слов’янина традиційно високою була роль

неекономічних чинників. Слов’янському генотипу притаманними були такі риси як християнська покірність, терпеливість, непримхливість, відданість великій імперії, залежність від наказів державних чиновників. Держава у сприйнятті індивіда виступала зовнішньою силою, незалежною від нього. Нормативно-правова база, як продукт бюрократії, не посіла значного місця в системі норм та стимулів слов’янського народу. І хоча недотримання цих адміністративних норм обумовлювало значні санкції, однак ця суворість нехтувалася необов’язковістю їх виконання. Така соціальна поведінка особи збереглась і дотепер, що обумовлює заплутаність законодавчої бази, неузгодженість нормативних актів та їх недосконалість.

Перебуваючи на тій чи іншій посаді державний службовець може стримувати впровадження в дію того чи іншого закону, якщо останній безпосередньо торкається його власних інтересів. Наприклад, якщо мова йде про скасування тих чи інших пільг, які розповсюджуються і на державних службовців поряд з іншими членами суспільства. Такі соціопсихологічні характеристики особи необхідно враховувати при формуванні економічної політики. Якщо від цього моменту абстрагуватися, то звичайно будемо мати справу з ефективними (з точки зору кінцевого результату), нереалізованими програмами. Мова йде про важливість для економічної політики психології тих суб’єктів, які її реалізують. Адже навіть найкраща економічна політика може бути "загублена" рядовими її виконавцями.

Особливе місце займає психологія суб’єктів у реалізації фіскальної політики. Психологічне сприйняття фіскальних дій формує мотивацію особи до держави. Результатом неефективного використання фіскальних інструментів є наявність значного тіньового сектору в економіці. І щоб цей сектор зменшити та викликати у економічних суб’єктів психологічне бажання легалізувати свої доходи державним службовцям слід розробити такі фіскальні інструменти, щоб вони мали для цих суб’єктів значні переваги і переконливість (наприклад, податкова амністія, конфіденційність інформації, гарантії відсутності дій з боку держави щодо конфіскації задекларованого майна).

При визначенні рівня ставок оподаткування важливим є заохочення розвитку підприємницької діяльності, стимулювання економічного зростання. Адже непомірно високі ставки податку вступають в суперчність з економічними реаліями і стають психологічно неприйнятними. Отже, з точки зору психології економічних суб’єктів економічна політика ефективна, якщо вона не обмежує права економічного вибору суб’єкта. Поки що законодавство в Україні не створює умов для ефективного функціонування економіки, тому необхідні важелі та структури, які б забезпечували обов’язкове виконання законів усіма економічними агентами, включаючи уряд. Виконання законів, нормативних актів часто підмінюється політичними рішеннями, що порушує усю правову ієрархію.

Процес реформування українського суспільства продовжується. І оскільки верховенство держави, економічна та політична залежність людей від волі бюрократів панували протягом багатьох століть, то завданням сьогодення є перехід до вільної, незалежної та відповідальної особистості і – правової демократичної держави.

 

 

 

 

 

 

 

 

Рекомендована література

 

1.     Базилевич В.Д., Базилевич К.С., Баластрик Л.О. Макроекономіка: Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. – К.: Знання, 2005. – 851 с.

2.     Базілінська О.Я. Макроекономіка: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 442 с.

3.     Довбенко М.В. Сучасна економічна теорія (Економічна нобелелогія): Навчальний посібник. – К.: Видавничий центр "Академія", 2005. – 336 с.

4.     Долан Э. Дж., Линдсей Д. Макроэкономика. – СПб, 1994.

5.     Економічна політика: Навчальний посібник / О.О. Бєляєв (кер. кол. авт.) А.С. Бебело, М.І. Диба та ін. – К.: КНЕУ, 2005.– 287 с.

6.     Економічний розвиток і державна політика: Навч. посібник / Ю. Бажал, О. Кілієвич, О. Мертенс та ін.; За заг. ред. Ю. Єханурова, І. Розпутенка. – К.: Вид-во УАДУ, 2001. – 480 с.

7.     Круш П.В., Тульчинська С.О. Макроекономіка: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 400 с.

8.     Мельникова В.І., Климова Н.І. Макроекономіка: Навчальний посібник. – 2-е видання, виправлене і доповнене. – К.: ВД "Професіонал", 2005.–400 с.

9.     Радіонова І.Ф. Макроекономіка та економічна політика. Підручник для студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів. – К.: Таксон, 1996. – 240 с.

10. Савченко А.Г. Макроекономічна політика: Навчальний посібник. – К.: КНЕУ, 2001. – 166 с.

11. Сакс Дж.Д., Ларрен Ф.Б. Макроэкономика. Глобальный подход: Пер. с англ. – М.: Дело, 1996. – 848 с.

12. Селищев А.С. Макроэкономика. – СПб: Изд-во "Питер", 2000. – 448 с.

13. Семюельсон Пол А., Нордгауз Вільям Д. Макроекономіка / Пер. з англ. Наукова ред. перекладу С. Панчишина. – К.: Основи, 1995. – 544 с.

 

 

Зміст

 

Передмова………………………………………………………………………3

Тема 1.1. Економічна політика як система………………………………...5

1.1.1.   Економічна політика: формування та суть……………………………..5

1.1.2.   Об’єкти та суб’єкти економічної політики…………………………….14

1.1.3.   Цілі економічної політики………………………………………………19

1.1.4.   Інструменти економічної політики…………………………………….24

1.1.5.   Індикатори економічної політики……………………………………...27

Тема 1.2. Види економічної політики……………………………………...28

1.2.1. Економічна політика за об’єктом впливу……………………………..28

1.2.2. Економічна політика за видом результату (цілі) економічної

політики…………………………………………………………………………55

1.2.3. Економічна політика за характером дії………………………………...59

1.2.4. Економічна політика за територіальною ознакою…………………….62

Тема 1.3. Проблеми економічної політики………………………………..65

1.3.1. Методологічні проблеми………………………………………………..65

1.3.2. Проблеми часу…………………………………………………………..69

1.3.3. Політичні проблеми…………………………………………………….71

1.3.4. Психологічні проблеми………………………………………………...74

Рекомендована література………………………………………………….77

 

 

 

 

 

 

 


1 Макконнелл К.Р., Стэнли Л. Брю. Экономикс. Принципы, проблемы и политика. Т. 1. – М.: "Республика", 1992. – С. 94.

[1] Основні макроекономічні показники розвитку України у грудні 2000–2005 рр. // Вісник НБУ. – 2006. – №2. – с. 48.

2 Кохановский В.П. Философия и методология науки. – М., 1999. – С. 492–493.

1 Економічна політика: Навч. посіб. / О.О. Бєляєв, А.С. Бебело, М.І. Диба та ін. – К.: КНЕУ, 2005. – С. 45.

1 Система податкових пільг в Україні у контексті європейського досвіду / Соколовська А.М., Єфименко Т.І., Луніна І.О. та ін. – К.: НДФІ, 2006. – С. 159.

1 Базілінська О.Я. Макроекономіка: Навч. посіб. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – С. 247.

2 Показники діяльності банківської системи України // Бюлетень НБУ. –  2006. – № 7. – С. 73.

1 http: // me.kmu.gov.ua / Офіційний сайт Міністерства економіки України.

1 http: // me.kmu.gov.ua / Офіційний сайт Міністерства економіки України.

1 Стігліц Дж. Е. Економіка державного сектора. Пер. з англ. – К.: Основи, 1998. – С. 256.

1 Економічний розвиток і державна політика: Навч. посібник / Ю. Бажал, О. Кілієвич, О. Мертенс та ін.; За заг. ред. Ю.Єханурова, І. Розпутенка.-К.: Вид-во УАДУ, 2001. – С. 444–445.