В УНІВЕРСИТЕТІ МАЄ ДОМІНУВАТИ
НЕ КАФЕДРА, А ВИПУСКАЮЧИЙ
ЗА ФАХОМ ПРОФЕСОР

Бесіда з ректором Тернопільського державного економічного університету Сергієм Юрієм керівника проекту "Журнал "Вища школа" Володимира Карасьова

Сергій Юрій

Ректор Тернопільського державного економічного університету, доктор економічних наук, професор, академік Академії економічних наук України.

- Яким Ви вбачаєте сучасний український університет?

- У класичному розумінні університет - це храм науки, де, з одного боку, формується національна еліта, виховується майбутнє суспільства, а з іншого - розвивається наукова думка, плідно працюють наукові школи, визначаються наукові підходи до розвитку всіх галузей національної економіки, культури та соціальної сфери, моделювання близького і далекого майбутнього держави.

У ринкових умовах університет - це підприємство, що випускає два види продукту: нові знання і фахівців, здатних набуті людством знання ефективно використовувати та розвивати. Тернопільський державний економічний університет готує фахівців за 9 напрямами, 21 спеціальністю. Сьогодні він виступає одним із найбільших на Західній Україні навчально-наукових комплексів, де у 22 підрозділах, розміщених у 13 містах України та Вірменії, навчається біля 30 тисяч студентів і працює біля З тисяч працівників.

Щоб здобути лідируючі позиції на ринку, підприємство-університет повинне мати викладачів, про яких прийнято говорити як про вчених зі світовим ім'ям або вчених-лідерів у продукуванні знань з певної галузі науки. Більшість з учених ТДЕУ очолюють 12 наукових шкіл, які ефективно функціонують в університеті і приносять користь нашому навчальному закладу, регіону та державі в цілому.

Характерною рисою вузівського вченого є органічне поєднання дослідницьких і педагогічних якостей. Наукова і навчальна робота професора університету невіддільні одна від одної - викладач на лекціях, семінарах, практичних заняттях домагається освоєння студентом своєї і суміжних навчальних дисциплін, а потім залучає його до виконання певних теоретичних і прикладних завдань у межах теми свого дослідження. У результаті відбувається природний добір молодих фахівців для прикладної і наукової сфер діяльності в суспільстві. Конкурентоспроможність таких фахівців на внутрішньому та зовнішньому ринку робочої сили безпосередньо залежить від конкурентоспроможності їхнього викладача, тут визначальна роль належить ученому, плюс особисті дані студента - його старанність і здібності.

Формування сучасного університету тісно пов'язане з комплектуванням навчального закладу "зірками" світового класу в науці. Тільки цей шлях в Україні має бути іншим, ніж у багатих країнах, де можна дозволити собі "придбання" зірок тоді, коли вони вже яскраво святіть. Наш шлях - селекційна робота на найперших стадіях "запалення" зірки. Потім - навчання у кращих навчальних закладах і створення умов для розкриття потенціалу вченого-початківця із забезпеченням відповідної винагороди в міру досягнення тих або інших результатів.

Сьогоднішній університет має стати фірмою, а не залишатися державною установою. Цим університети США відрізняються від українських. Проаналізуймо хоча б термінологію, якою оперують американський і український ректори. Зміст проблем українця виражається у термінах “навчальне навантаження”, “навчальний план”, “фінансування” , “фонд заробітної плати”, ”оклад”, “публікації” тощо. В американця домінуватимуть терміни “розробка продукту”,” прийнятність для ринку”, “сервіс для клієнтів”, “біржові проекти”, “патенти” тощо. Результат наочний - в американців університет трансформувався на high-tесh-підприємство, для нас університет перетворюється, особливо в останні два десятиліття, на школу, де навіть підготовка молодих учених із кандидатськими й докторськими ступенями переважно завершується виключно навчальною роботою. Щоправда, зберігається вимога щодо публікацій, але нікого не цікавить їх якість.

- Сергію Іллічу, чи не ображає Вас ситуація, коли рівноцінні за формою дипломи з однакових спеціальностей отримують випускники Тернопільського державного економічного університету, в підготовку яких вкладено велику кількість матеріально-технічних ресурсів, сил, якісної праці викладачів, і випускники тих ВНЗ, що розташовані десь у квартирах, у кількох кімнатах, які, можливо, живого професора взагалі в житті не бачили?

- Ні, така ситуація не образлива, тому що абітурієнт чи майбутній студент, а особливо їхні батьки, повинні розрізняти, хто є хто. Якщо раніше держава стверджувала, що всі ВНЗ рівні, то й тепер вона не втручається в цей процес. Нині кожен вищий навчальний заклад самостійно намагається вижити в умовах економічних реалій, що склалися, та фінансових проблем. Наприклад, у кошторисі нашого університету 55-60 % становлять кошти фізичних осіб, приблизно 10-12 % - міжнародні гранти, решта - бюджетні кошти. Це вагомий здобуток для забезпечення життєдіяльності навчального закладу та надання освітніх послуг відповідно до державних стандартів, вимог ринку та Європейського співтовариства.

Той абітурієнт, який обирає ВНЗ для майбутнього навчання, повинен у першу чергу зважити, який рівень освіти може йому дати цей заклад, яку він має для цього матеріальну базу, кадровий потенціал і можливості реалізації себе після закінчення навчання.

Рано чи пізно ті ВНЗ, які не можуть забезпечити надання якісної освіти, не витримають конкуренції, передусім економічно, навіть спокушаючи майбутнього абітурієнта низькою платою за навчання. Наш навчальний заклад співпрацює з університетом штату Мейн (США), там навчання коштує від 19 до 49 тис. доларів на рік, а у нас - тисячу доларів за рік: зрозуміло, що при нижчій платні якісні послуги надати неможливо.

Тут є й інша проблема: рано чи пізно на роботу скрізь будуть брати на конкурсній основі, і від того, як дипломований фахівець витримае цей конкурс, як себе покаже, залежатиме, чи зможе він вибороти певне місце, посаду. Це надзвичайно важливо. Ви бачите, який конфлікт виник зараз у сфері медичної освіти, коли міністр охорони здоров'я видав наказ, щоб ті випускники ВНЗ, котрі навчалися за кошти державного бюджету, відпрацьовували витрачені на їх навчання суми. Це, можливо, перша ластівка. Ми знаемо, що так було за радянської системи, коли після закінчення ВНЗ випускник повинен був відпрацювати три роки за розподілом, і це контролювали відповідні органи, прокуратура. Водночас, якщо ви самі оплачуєте навчання, ви можете прийняти будь-яке рішення: я буду працювати там, де захочу, або створю власний бізнес, і ніякого обов'язку перед державою не несу. Тому держава має контролювати, як використовуються ті кошти, які вона надає під державне замовлення, бо часто бував так, що замовлення є, гроші держава під нього виділяє, а випускник, який закінчив вищий навчальний заклад, потім сам не може влаштуватися на роботу, тобто фактична відповідні кошти держава викинула на вітер. Я не кажу, що форма наказу Міністерства охорони здоров'я правильна, але там закладений правильний зміст: випускник має відпрацювати кошти, витрачені державою на його навчання.

- З метою переходу процесу підготовки кадрів на європейські стандарти Україна приєдналася у цьому році до Болонського процесу. Що вже зроблено у Вашому університеті в цьому напрямку?

- Зараз керівництво багатьох наших ВНЗ поспішає будь-що включитися в Болонський процес. У тому, що він є прогресивним, сумніву немає, однак чи не загубимо ми, поспішаючи в європейський простір, все те позитивне, що самі надбали за десятиліття? Це передусім турбує мене сьогодні як фахівця.

В суто ринковій економіці, яка давно утвердилася на Заході, освіта стає сферою послуг. І ось тут існує небезпека втратити класичну вищу освіту, яка культивувалась у нас і яка примушує людину мислити та вчитися приймати оптимальні рішення в непередбачуваних і нестандартних ситуаціях, що їх вистачає в нашому суспільстві. Вже сьогодні наші навчальні плани активно підганяються під відповідні програми провідних західних ВНЗ. Але між українською і Європейською системами освіти є чимало суттєвих відмінностей, на які не можна не зважити. Наприклад, якщо в нас впродовж п'яти років студенти вивчають 70-80 дисциплін (частина з них дріб'язкові не за значимістю, а за кількістю відведених для їх викладання годин), то у них - не більше 40. Тож якщо у класичному західному університеті є лише одна дисципліна - “фінанси”, то в нас вона поділяється на «фінансовий менеджмент”, “фінанси підприємства” і т. ін. З одного боку, ми начебто даємо rрунтовніші і глибші знання, а з іншого - тільки теоретично усьому в умовах складних економічних процесів не навчиш. Тому на Заході створено цілу інфраструктуру, яка дає студентам можливість постійно підпрацьовувати по кілька годин на день і для власного матеріального забезпечення, і для набуття певних практичних навиків. В Україні такого і близько нема. Тим важливіше не звужувати освіту до прикладної, а всіляко стимулювати у студентів діалектичний підхід до проблем, вміння приймати рішення на перспективу і нести відповідальність за них.

У нашому університеті вже сформовані чотири програми, які, по суті, дають змогу студентам паралельно здобувати і українську, і європейську вищу освіту, зокрема: українсько-німецьку, українсько-нідерландську, українсько-польську, українсько-британсько-грецьку. Щoдo першої, то цього року їі випускники вперше одержать по два дипломи - нашого ВНЗ та економічного факультету Дрезденського технічного університету, який уже дає змогу працювати за спеціальністю за кордоном. Щo ж до якихось розбіжностей у навчанні наших студентів у Тернополі і за кордоном, то їх нема, бо всі навчальні плани узгоджені. Відчутно сприяють нам іноземні партнери і в організації практики на спільних підприємствах України. Деякі з них навіть готові працевлаштувати наших випускників. До речі, за спеціальністю “Фінанси” ми зараз взагалі маємо змогу працевлаштовувати до 70 ^°/о випускників, а після закінчення юридичного факультету - навіть значно більше.

Актуальним є і питання якості навчання. На Заході навряд чи хтось платить гроші, щоб лише “отримати папірець”, підкріплений абиякими знаннями. У нас же це все ще досить поширене явище, незважаючи на те, що українські роботодавці вже теж висувають до своїх потенційних працівників досить нисокі вимоги.

Відповідно до певних особливостей українського менталітету, батьки часто не зважають ні на те, чи хоче дитина здобувати вищу освіту, ні на те, чи є в неї відповідні здібності. Вони стягаються з останніх сил, аби тільки все було “як у людей» і чадо стало студентом - як не в державному, то хоч у приватному ВНЗ, відтак починаються кількарічні муки і для самого горе-студента, і для викладачів, а в результаті з'являються нікому не потрібні "спеціалісти". У себе в університеті ми вирішили покласти край подібній практиці. Минулого року, наприклад, відмовили 263 "платним" абітурієнтам, шкільні знання яких виявились незадовільними. Відраховано впродовж двох останніх навчальних років понад тисячу студентів, яким явно не давалося засвоєння матеріалу. Хибний стереотип (особливо поширений серед тих, хто платить за навчання), що здати екзамен чи залік (хай навіть з п'ятого разу) можна і без знань, взагалі необхідно зруйнувати, відтак стануть неможливими і численні зловживання навколо цього. У тих же західних ВНЗ немає ніяких перездач, зате і псевдоспеціалістів вони не випускають. Можна стверджувати, що все важче стає таким знайти роботу за спеціальністю і в Україні. Більше того, в оголошеннях про прийом на роботу за економічними спеціальностями майже завжди стоїть вимога "зі стажем роботи", хоч десь же цей стаж спочатку треба набути, правда? Ринок - надзвичайно жорстоке явище. Він не знає почуттів, емоцій, такого поняття, як "людяність". І тут повертаюся до того, з чого почав цю розмову: якщо будемо випускати спеціалістів винятково прикладного характеру, то їм буде надзвичайно важко в реаліях сьогодення. Та й імідж ВНЗ буде падати. Тому в ТДЕУ ми, охоче переймаючи західний досвід, водночас намагаємося максимально зберегти власні напрацювання.

- Здобуті знання стають невід'ємною частиною робочої сили. Україна витрачає значні кошти на освіту, проте, на жаль, не завжди може створити відповідні умови для самореалізації людини, тому багато наших громадян потім виїжджають на постійне місце проживання за кордон, і таким чином кожного разу ми віддаємо бюджетні кошти іншим державам. Одже, тут є проблеми, і на законодавчому рівні вони не вирішені.

- Так, і це рано чи пізно призведе до зіткнення інтересів, тому ми повинні із самого початку навчання студента, з першого курсу знати, що ця людина буде працювати на нашу державу і там, де потрібно державі. Одним зі шляхів вирішення проблеми може бути укладення контракту на першому курсі між державою, вищим навчальним закладом і тим, хто вступає на бюджетне місце. Можливий також контракт між майбутнім роботодавцем, студентом і ВНЗ - це теж просто. Отже, потрібен розумний підхід до тих нових явищ, які зароджуються нині у вищій школі, бо реагувати на ці проблеми необхідно миттєво. На наш погляд, доцільно якомога швидше внести відповідні зміни у закони України "Про освіту", "Про вищу освіту", законодавчо вирішити питання про перше робоче місце випускника.

Саме законодавча база відстає від економічного фундаменту, який є основою діяльності ВНЗ. Що б ми не говорили і як би не хвалили державне замовлення, участь держави у розвитку вищої освіти, все це базується на економічному фундаменті як вищої школи у цілому, так і конкретного вищого навчального закладу зокрема, а цей фундамент складається з тих елементів, які власне й дають змогу існувати ВНЗ. Передусім це матеріальна база. Сьогодні наша матеріальна база - це колишні будівлі ВНЗ чи техунікумів. У ВНЗ, що з'явилися, мов метелики, на периферії і розташовані у двох-трьох кімнатах, матеріальної бази немае.

Коли Ви заходите до церкви, то відчуваєте дух божественного, навіть запах ладану дає зрозуміти, що це святиня. Так само, відкривши двері університету,в його стінах Ви повинні відчути дух освіти, дух науки, і цей дух буде Вас супроводжувати протягом 5-6 років навчання, а може, й усе житгя, тому що людина вчиться протягом усього життя, і першокурсник, який вступив до нашего університету, здобувши ступені бакалавра, спеціаліста, магістра, кандидата наук, доктора наук, може прожити все своє життя у цих стінах. Саме матеріальна база допомагає фізично "увійти" і відчути той дух навчання.

Отже, матеріальна база - це перша складова, яка характеризує навчальний заклад, а,інша складова - вже духовна, моральна: хто навчає в цих стінах, який тут панує дух, що робиться для того, щоб викладач крокував попереду, а студент бачив його і тягнувся за ним. Сьогодні ми кажемо: викладач і студент - ланки одного ланцюга, і, можливо, викладач не лише вчить студентів, а й сам у них учиться, намагається не відставати від вимог часу, передбачати завтрашній день. Натомість студент повинен знати, що його старший колега - високоморальна особистість, і як фахівець стоїть на голову вище, ніж він, бо якщо студент не буде "черпати" нового у свого старшого колеги, то йому буде нецікаво, і ніхто його не примусить заходити в ту аудиторію, де професор із пожовклими аркушами, застарілими матеріалами говорить те саме, що й 20-30 років тому. Особливо це стосується вищих навчальних закладів економічного профілю, оскільки в економіці те, що було вчора, або й те, що є сьогодні, вже могло застаріти. Цe ми бачимо, спостерігаючи за діяльністю Верховної Ради України, Кабінету Міністрів, коли закони приймаються "на вчора", або вводяться "заднім числом". Тобто, законодавча база, юридична основа відстають від економічного життя, і ми повинні встигати навчати наших студентів, показувати їм фарватер, куди мае плисти "корабель", а студент, для того щоб не потонути, повинен мати відповідний багаж знань, який ми даємо в цих стінах, і поповнювати цей багаж щодня протягом усього житгя. Тоді ми зможемо сказати, що це гарний фахівець для ринкових відносин. Ринкові відносини не визнають почуттів, їм не відомі доброта, гуманізм. Ринкові відносини знають лише прибуток, і коли цей прибуток є, то ніхто не зважає на жодні почуття. Але ми маємо навчити студента поєднувати гуманність із ринковими відносинами, бо ми слов'яни і не повинні бачити лише цифру, а за цією цифрою людину - тоді й у центрі економічних процесів буде все-таки людина.

Нещодавно, 28 травня, Тернопільський державний економічний університет відвідав Президент України Віктор Андрійович Ющенко, наш випускник, який закінчив навчання 30 років тому. До мене підходили представника ЗМІ і запитували: "Що Ви будете просити у Президента?" (Цe дуже добре для ВНЗ - мати свого випускника - президента країни, всі мріють про це.) Тоді на зустрічі перед колективом у залі й перед Президентом я сказав, що в нас немає жодного прохання стосовно того, що потрібно було б сьогодні у Тернополі, але ми просимо одного: не забувайте про нас, про наш інтелектуальний потенціал, для того щоб ми допомогли новому уряду,новому президенту реалізувати ту велику довіру населення, яку вони сьогодні мають. Нині є нагальна потреба розробити Соціальний кодекс України, ввести у дію Податковий кодекс. Сьогодні в України працює лише Бюджетний кодекс, який, до речі, був розроблений саме під керівництвом Юлії Володимирівни Тимошенко. Цe єдиний фінансовий кодекс, який діє в Україні, хоч він і має певні недоліки, погрішності.

Ще одна складова, яка формує імідж вищого навчального закладу - це, звичайно, студенти. І студенти, повірте, такий народ, котрий надзвичайно чутливо реагує на відповідну фальшиву ноту. Тому коли мої опоненти за посаду ректора намагались використати їх у власних цілях, студенти не пішли, вони сказали: "Ми бачимо, що зроблено в університеті за останні два з половиною роки„.

Отже, не можна нехтувати студентами і вважати їх "другим сортом". Ланки "викладач" і студент знаходяться на одному рівні, тому якщо викладач, маючи досвід і життєву практику, науковий багаж, буде збагачувати світогляд студента, то між ними буде порозуміння, і не виникатиме жодного конфлікту через оцінку або погляди на життя. Адже чим споконвіку вирізнялися університети - в цих стінах панувало вільнодумство, і кожна думка, кожна ідея, навіть, можливо, й неправильна, або така, що не збігається з думкою інших, мала тут право на існування. Саме вільнодумство дає змогу вищим навчальним закладам рухати науку вперед, здійснювати відкриття.

Відкриття в техніці потребує якогось проміжку часу, удосконалення економічного механізму, удосконалення відносин між людьми - десятків років,і тому, наприклад, щоб відбулася політична революція, потрібні дні, максимум тижні (у нас в Україні - місяць), для економічної революції необхідні роки, а для того, щоб здійснити моральну революцію, революцію в умах, потрібні вже покоління, і зрозуміти це надзвичайно важливо, бо це дає змогу збагнути, як розвивається суспільство. У нас є покоління, яке пам'ятає радянські часи, яке здобуло освіту безкоштовно (і, до речі, вища освіта в нас тоді була не така вже погана), але ми бачимо, що світ рухається вперед, тому, розвиваючи українську вищу школу, потрібно використати фундамент, який був закладений раніше, не руйнуючи його (бо руйнувати найлегше, а будувати надзвичайно важко), не відмовляючись від тих позитивних рис, що були в нашій вищій школі, доповнити їх новими елементами, які дає Болонський процес. Це, зокрема, особливості організації навчального процесу, передусім можливість вибору студентами тієї чи іншої дисципліни, варіативний підхід до контролю знань, складання іспитів: не відраховувати студента, який не склав іспит, бо це означає, що він не пройшов відповідну програму. Навіть якщо студент не пройшов програму сьогодні, він опануе їі завтра, не пройде завтра - зробить це через рік, але не відраховувати, знати, що така людина є. Це дає можливість студенту вчитися і заробляти на денне навчання.

У нашій країні не створено такої інфраструктури, яка б дала можливість, наприклад, сьогодні навчатися, але в разі браку коштів на подальше навчання піти попрацювати в магазин, на станцію технічного обслуговування, на заправку тощо, для того щоб заробити грошіі продовжувати навчання. У нас так ніхто не прийме на роботу, скажуть: дайте трудову книжку, заповніть особовий листок із обліку кадрів і т. ін., а ринкові відносини це відхиляють: розумієте, я сьогодні попрацював дві години, заплатіть мені за них, я вам подякую і піду, тому що знайшов собі іншу роботу. Отже, саме держава повинна створити відповідну інфраструктуру, щоб у таких умовах молодь могла вижити матеріально.

- Якою є роль nрофесора в організації навчального процесу у вищій школі?

- У сфері культури про випускників ВНЗ кажуть: навчався у "майстерні такого-то" або у "класі професора такого-то", оскільки слова "клас професора" говорять самі за себе, свідчать про те, що цей професор вже має відповідний імідж і статус у суспільстві, серед колег, у своєму профілі, напрямі досліджень. Чому при радянській системі випускаючою у нас була кафедра? Тому що ми випускали фахівців сотнями. З одного боку, це добре, що всі громадяни обов'язково повинні мати середню освіту, добре, якби в усіх була вища освіта, бо чим вищий ступінь обізнаності, освіченості, тим вищий ступінь розвитку суспільства. Але ж, з іншого боку, чи зможе суспільство забезпечити вищу освіту всім і чи це потрібно? Адже як би ми не хотіли, щоб усі люди були рівні, проте Бог нас так створив, що один, може, мае хист до математики, другий - нахил до гуманітарних наук, третій - чудовий менеджер, однак може керувати колективом, в якому 20 осіб, і не може тисячами осіб, а хтось здатен і тисячі людей організувати, і навіть керувати державою. Тому зрівнювати всіх, те, що дав Бог, те, що дано природою, не можна, і ми повинні виходити із можливих фундаментальних основ і того,чого прагнемо. Розуміння того, що Ви можете і чого Ви бажаете досягти є підвалинами вищої освіти, розвитку суспільства, оскільки саме вища школа є показником розвитку економічних процесів у державі.

Сьогодні у вищому навчальному закладі має домінувати не кафедра, а випускаючий з фаху професор - та людина ,якій дав Бог хист до конкетної сфери знань і яка своєю працею показала тим, хто їі оточує, що справді може повести за собою і навчити інших. Але цей професор, лідер, повинен вести за собою вже не сотні чи тисячі студентів, а десятки, залежно від ступеня: наприклад, на першому курсі - 10-15 осіб, на другому курсі 8-10 і т. д., тобто, таким чином професор набирає конкретну кільк студентів за відповідним фахом і випускає їх. Скажімо, школа професора Євгена Савельєва з міжнародної економіки, міжнародного менеджменту управління - це вже візитна картка випускника нашого університету, так само, як клас Ойстраха чи майстерня іншого професора.

Випускаючий професор з певного фаху обирає інших викладачів на кафедру, які обслуговуватимуть його навчальний процес і йому підпорядковані, укладає контракти на виконання робіт зі своєї програми, навіть розпоряджається фінансуванням підготовки кадрів, включно з оплатою пocлуг адміністрації факультету й університету - адже вони надають послуги на підготовку фахівців і проведення наукової роботи. Професор загальнонаукової дисципліни працює у випускаючого з фаху професора, і вимоги до викладача виставляє саме випускаючий з фаху професор. Наприклад, в економічному ВНЗ викладач філософії працює на професора-фінансиста, якому потрібен курс із філософії економіки, про філософський розвиток категорії фінансів. У філософському університеті чи на філософському факультеті університету центральною постаттю є вже професор філософії, і йому треба висвітлити інші аспекти категорії фінансів: економісту необхідно знати, як ця категорія реалізуватимється на практиці, а філософу потрібна сама суть цієї категорії.

Отже, "пучок" усіх цих знань концентрується випускаючим з фаху професором, а він уже навчає студентів, до нього тягнуться, і це тішить, тому що така людина реалізує себе в молоді. Кажуть, добре, коли учні переростають свого учителя, це правильно, бо така діалектика розвитку розуму: молодший, той, хто йде десь позаду, повинен здійснити стрибок, перевищити те розуміння, яке йому давав учитель, і стати вище, ніж учитель.

Таким чином, можливо, саме в децентралізації усієї системи функціонування університету і полягає шлях до досягнення високого рівня підготовки кадрів і достатності фінансових ресурсів, що особливо важливо для України у зв'язку з обмеженістю людських, матеріальних і фінансових ресурсів порівняно з іншими європейськими країнами. Нам потрібно випередити розвиток Європи там, де вона шукає нових рішень і не реалізує їх найчастіше не стільки тому, що ще не отримала відповіді, а через певний консерватизм і, коли хочете, ситість.

- Ще одна важлива проблема діяльності вищого навчального закладу - це забезпечення чесної оплати праці кваліфікованих викладачів. Що Ви робите для того, щоб утримувати фахіців, коли навколо так багато конкурентів?

- Якщо розглянути цю проблему в ретроспективі, то це питання, мабуть, державної ваги у зв'язку з тим, що десь на порозі ринкових відносин про вищу школу не те, щоб забули, але кожен почав виживати сам. Вища школа не є надзвичайно динамічною системою. Вона має певні канони, які закладалися протягом століть і, скажімо, давали право професору не йти пішки до університету, а тільки їхати, бо це професор. Я згадую своїх учителів, які мені наводили такий приклад: коли в 1939 році один видатний професор запізнився на лекцію на 10 хвилин, про це доповіли ректору, і той на засіданні ректорату сказав: "Шановний Іване Івановичу, Ви запізнилися на лекцію на 10 хвилин, як Ви могли?" А професор відповів: "Я не знаю, молодий чоловіче (це він ректору), запізнився я чи ні, але я знаю, що лекція розпочинається тоді, коли в аудиторію заходить професор, а не тоді, коли дзвонить ваш дзвоник". Цей випадок свідчить про поважність посади професора. А ми наприкінці 80-х - на початку 90-х років змусили його йти на ринок, торгувати книгами, а можливо, чаєм чи кавою тощо, бо викладачі отримували надзвичайно мізерну заробітну плату.

Нині економічний механізм вищого навчального закладу дав змогу утримувати елітних професорів на відповідному рівні. Але десь така наша ментальність, що починаються запитання: а чому Він має більше, ніж я? Так ти досягни таких самих результатів! Ось у нас є старший викладач, минуло вже 14 років, як він закінчив ВНЗ, двічі з'їздив у відрядження за кордон, але дисертації так і немає, а каже, що він розумний! Так покажи свій розум! Студенти тебе люблять - то й нехай люблять! Але ти покажи свої можливості всім, щоб і тобі давали заробітну плату не старшого викладача, а заробітну плату професора!

Отже, в часи, про які я згадував, та професура, класична - борідка, окуляри, поважні літа - десь втратила своє "я". Окремі викладачі пішли на поступки зі своєю совістю: коли пропонують їм хабара, то чому б і не взяти. Адже, як правило, професор цього не може ініціювати. Ініціатором може бути асистент, інший викладач, а не професор - я маю на увазі справжнього професора. Коли він пройшов горнило захисту кандидатської дисертації, докторської дисертації, написав підручники та навчальні посібники, йому совість не дозволить бути ініціатором якихось подачок, "кульків" тощо. А та людина, котра нічого сама не зробила, а хоче мати такі матеріальні достатки, які бачить у інших, тих, хто справді працює, намагаеться досягги цієї мети іншими, часто неморальними шляхами. Економічний механізм ВНЗ сьогодні дає можливість утримувати еліту. Можливо, не 1000, а 500, 600 доларів у нас отримують ті викладачі, які формують імідж університету. Підручники, посібники, відповідні школи, захист кандидатських і докторських дисертацій - все це дає змогу здійснювати доплати до тієї основної ставки, яку отримує викладач, доцент або професор. Таким чином, сьогодні професор може працювати, маючи належний матеріальний стимул.

Я хочу наголосити: професори мають бути елітою. У 1989 році я вступав у докторантуру Московської фінансової академії (тоді - Московській фінансовий інститут). Сиджу поруч із завідувачем кафедри, професором Петром Сергійовичем Нікольським, і Він запитує: "Ти знаєш, біля кого ти сидиш?" - "Ні". - "Це Голова Правління Держбанку СРСР. Він чекає дві години, щоб на вченій раді поставили питання про присвоєння йому звання професора . Коли вже я відповідав шановній вченій раді на запитання, то сів біля Нікольського, а він каже: ^«Ви неправильно поводитеся, молодий чоловіче". - "Чому?" - "Вам ставить запитання професор Моляков Дмитро Степанович (колишній заступник міністра фінансів СРСР), і Ви зразу відповідаете на нього, це неправильно! Ви повинні сказати, що це дуже складне питання, воно розглядалося в монографії Молякова Дмитра Степановича на такій-то сторінці, і його можна буде вирішити у майбутньому так і так. А то виходить, що він поставив Вам елементарне запитання і Ви просто на нього відповіли". Я до чого веду: у нас надзвичайно багато чиновників кинулися в науку, тому що це підсвідомо "друге і м'яке крісло": як я, не дай Бог, піду з посади, чи мене звідти, грубо кажучи, виженуть, я завжди матиму шматок хліба, та ще й білого. Тобто з боку вчених рад, з боку самих професорів відбувається знецінення звання професора, звання доктора наук, зниження іміджу. І ніхто не знижує цей імідж так, як вони самі. Коли чиновництво кинулося в науку, у нас десь нівелювалися вчені звання і посади завідувача кафедри, декана, проректора, ректора.

- Нині вища освіта стала ще доступнішою, майже всі, хто закінчив школу в цьому році, мають можливість вступити до ВНЗ. Проте складається така ситуація, що багато вищих навчальних закладів, хоч формально й видають дипломи державного зразка, але не можуть забезпечити відповідну якість освіти. До речі, ця проблема є надзвичайно важливою і для Європи, яка сама почала бити на сполох, що їхня освіта поступається американській.

- Цe знову повертає нас до того, що у вищому навчальному закладі центральною фігурою має бути випускаючий з фаху професор, який створює імідж цього ВНЗ. І Ви цілком слушно зауважили, що сьогодні ускладнюється демографічна ситуація. Наприклад, у нас під час вступу на стаціонар такого ажіотажу, як у цьому році, не було за всі 35 років існування Тернопільського державного економічного університету. Найбільший конкурс був на спеціальності "Фінанси", "Міжнародна економіка" і (меншою мірою) "Банківський бізнес", незначний - в Інституті комп'ютерних інформаційних технологій, десь 1-1,2 особи на місце. Це свідчить про значення тих наукових шкіл, які функціонують в університеті. Скажімо, наша школа з фінансів формувалася протягом 35 років, і до неї увійшли викладачі, які закінчили Московську фінансову академію, колишній Московський економіко-статистичний інститут, колишній Ленінградський фінансово-економічний інститут, Київський інститут народного господарства, польські університети, університет Франкфурта-на-Майні (з міжнародної економіки). І, відповідно, на ці спеціальності, повірте, приходять до 5-б осіб на місце, вступити важко,потрібно витримати конкурс, тому й перемагають найсильніші.

Таким чиком, "матеріал" хороший. Однак наступне, що дуже важливо,- це викладацький склад, який цей "матеріал" має добре обробити. У навчальному закладі не може бути так, як ми кажемо на Західній Україні: "гемблюй, синку, гемблюй, а тато сокирою поправить". Розуміете, тут якщо вже ти "гемблюеш", то повинен все зробити так, щоб випускник справді міг мати перспективи розвитку кар'єри, зростання у практичній роботі, сходження виробничою "драбиною". І ми це бачимо на прикладі наших випускників: Віктор Ющенко - Президент України, академік Павло Гайдуцький - радник Президента України, Микола Сивульський - Голова ГоловКРУ України, Анатолій Максюта - перший заступник міністра фінансів України, Михайло Довбенко - директор Інституту відкритої політики України, Сергій Лекарь - заступник голови ДПА України, Цезар Огонь - секретар Комітету з питань бюджету Верховної Ради України, Ярослав Фліссак - начальник департаменту Рахункової палати України. Тобто у практичній діяльності, якщо студент добре вчився, він має можливості професійного зростання, а якщо хоче йти в науку, то після закінчення економічного університету за певним напрямком може "дорости" до професора, завідувача кафедри, декана, директора інституту, і не тільки у своєму ВНЗ, а й створити приватні інститути, займати високі посади на державному рівні. Наша випускниця Білоус Ольга Степанівна керує приватним Інститутом економіки і бізнесу у м. Тернополі, Мартинюк Василь Федорович - Комерційним інститутом у м. Тернополі. Інші випускники Тернопільського державного економічного університету реалізовують себе не лише у стінах alma mater, а й в інших навчальних закладах, бо мають міцний фундамент економічної освіти, яку здобули в нашому ВНЗ.

Отже, розумієте, в організації навчально-виховного процесу має бути такий сплав, коли є гарний "матеріал" і є ті, хто кваліфіковано обробить його, випустить у житгя на міцних ногах, коли випускники будуть знати, як реалізувати знання на практиці і як працювати у колективі, для того, щоб ми могли завтра жити краще, ніж сьогодні.

Таким чином, наш університет, не зважаючи на жодні негативні зовнішні чинники, може у повному обсязі забезпечити таку якість освіти, яка відповідає національним і європейським стандартам.

- Сергію Іллічу, коли наші студенти потрапляли в університети Сполучених Штатів Америки, то потім розповідали, що рівень багатьох із них нижчий, ніж рівень наших вищих навчальних закладів. Отже, і в Америці є провідні університети, їхні назви всім відомі, але є й звичайні навчальні заклади, університети штату тощо. Як правило, всі намагаються брати приклад з великих ВНЗ, але, можливо, все ж таки мають бути і великі, і малі навчальні заклади?

- Я б не сказав, що в тих вищих навчальних закладах все гаразд. Все залежить від того, як формувався кожен із них. Щоб створити елітний вищий навчальний заклад, потрібен час. Якось, наприкінці ХІХ століття, нафтовий магнат Джон Рокфеллер запитав президента Гарвардського університету, що необхідно мати, аби створити елітний університет. Відповідь була короткою: 200 років і 50 мільйонів доларів. Сьогодні нам життя не відводить стільки часу, молодь набагато швидше дорослішає, ніж ми, цей процес відбувається динамічніше. І вони намагаються якнайшвидше оволодіти тим, що покоління вже має. Це є прогрес. Це об'ективне явище і йому не слід опиратися, бо якщо ми будемо заважати - виникне конфлікт, який призведе до вибуху, незадоволення людей. Коли будуть реалізовуватися потреби сьогодення, коли ми будемо бачити, що є потреба у майбутній праці, майбутнє зростання і є сьогоднішні знання - людина завжди піде здобувати їх , бо вона народилася для того, щоб перейняти все краще від батьків і швидше рухатись вперед, щоб уже самим передати це своїм дітям.

Високу якість знань можуть дати тільки потужні ВНЗ, які мають для цього належну матеріально-технічну базу, висококваліфікований професорськ-викладацький склад, відпрацьовані зовнішні зв^,язки і які успішно використовують новітні навчальні технології. Зрозуміло, що малі навчальні заклад незважаючи на їхню мобільність, цього у повному обсязі не мають. Тому зважаючи на попит, існування невеликих навчальних закладів є виправданим, однак майбутне все-таки залишається за великими університетами і саме майбутнє розставить усі крапки над "і".

- Вступні іспити - це дуже важливий період для будь-якого вищого навчального закладу. Багато ректорів скаржаться, що нині рівень випускників середніх шкіл дуже низький і надзвичайно складно залучити кращих абітурієнтів до себе. Щe одна проблема - можливість вступу до ВНЗ сільської молоді. Як вирішує ці питання Ваш навчальний заклад?

- Справді, ринок надзвичайно диференціює людей, і не лише молодь - ми бачимо, що десь з одного боку дуже швидко з'являються нові мільйонери, а з іншого - сотні, десятки сотень тисяч надзвичайно бідних людей ледь зводять кінці з кінцями, і тут немає чого приховувати. Щo сільська школа може сьогодні дати, як може забезпечити якісну підготовку, коли вчителі змушений вести господарство, а не перевіряти зошити і готуватися до завтрашнього уроку, бо він має сім'ю, йому треба вижити? Зазначу – можливо це суб'єктивно, - але споконвіку, подивіться, починаючи від Ломоносова донині дуже багато видатних людей (та й наш Президент, до речі) - вихідці з села. Є таке слово "льос", розумієте, це не доля, людина ще в утробі матер вже мае свій "льос", своє призначення, яке їй дано. І що Бог, батько з матір'ю дали людині, те вона реалізує. Деяким студентам у міській школі добре викладали мову, математику, інші дисципліни, у них був доступ до Інтернету, можливості розширити світогляд, а в селі, може, всього цього й нема. Але потім, на III-IV курсах, а особливо в магістратурі, ми бачимо, як окремі достатньо підготовлені у школі студенти залишаються на тому самому рівні не зростають. І не тому, що не мають можливості. В них можливість була але вони недостатньо працювали над собою. Геніальні люди - це 5-10 % таланту, а все інше - то важка постійна праця.

- Це ефект "низького старту"?

- Так, а особливо діти із забезпечених сімей: вони розуміють, що мати дасть так, щоб батько не бачив, а батько дасть, щоб мати не бачила. А той хто перебувае в інших умовах, знає, що йому треба "нарощувати м'язи" інакше Він залишиться за бортом. Такі реалії життя.

До нас прийшов один хлопчина, який не вступив до Киево-Могилянсько академії. Він добре склав вступні іспити. Ми його запитуемо: "Чому ж ти не пройшов?" Він відповів: "Я хотів вступити на економічний факультет, але і Києво-Могилянській академії у цьому році у тестах не було питань з основ економіки, а були з фізики, з хімії". Може, це й справедливо, бо потім під час навчання можна узагальнити й подивитися, що добре і що краще. Якщо ставили питання з фізики, з хімії, з літератури - правильно, з іноземної мови - цілком правильно, визначаючи таким чином, який взагалі кругозір у людини, котра потім вивчатиме економіку. Я не кажу, що це неправильний підхід, а лише у нас правильний, коли під час вступних випробувань ми ставимо питання з економіки. Але якщо людина хоче вчитися, і є можливість реалізувати це бажання, то вона буде хорошим фахівцем, корисним для своєї держави за будь-яких обставин, не зважаючи на характер питань під час вступних іспитів. Таким чином, незважаючи на стартовий рівень базових шкільних знань, при бажанні і можливостях ВНЗ кожна молода людина може досягнути бажаних результатів.

- Сергію Іллічу, Ви закінчували Тернопільський державний економічний університет?

- Я закінчив школу у 1966 році, коли 11-й клас було ліквідовано, і того року одночасно випустили учнів 10-х і 11-х класів, тобто абітурієнтів стало вдвічі більше, а кількість місць у технікумах та ВНЗ залишилась така, як і раніше. Я не вступив до вищого навчального закладу і пішов працювати у колгоспі, потім закінчив Чернівецький фінансовий технікум, працював у райфінвідділі, далі - армія, а вже після армії я вступив до Тернопільського фінансово-економічного інституту, який згодом був перейменований у Тернопільський інститут народного господарства, а пізніше - у Тернопільську академію народного господарства, а сьогодні є Тернопільським державним економічним університетом.

У той час була продумана ефективна система управління навчально-виховним процесом, яка давала позитивні результати. Наш випускник був бажаним працівником на підприємствах, в організаціях та установах, органах державної влади та управління, значно вигравав за рівнем своєї професійної підготовки та морально-етичних якостей навіть перед випускниками столичних ВНЗ.

Наш навчальний заклад закінчили багато визначних людей, які відомі не тільки в Україні, але й за їі межами. Мені, скажімо, випала нагода навчатися на одному курсі з нинішнім Президентом України Віктором Андрійовичем Ющенком. Здобували вищу освіту, правда, на різних факультетах, але в той час студентське життя було пройняте духом справжнього колективізму. Нас об'єднувало не лише навчання, а й спільні подорожі у Карпати, різноманітні спортивно-масові заходи. Ми жили однією великою сім'єю. І та незабутня атмосфера дружби і взаєморозуміння, яка панувала у нашому навчальному закладі, не могла не сприяти тому, що із його стін вийшло багато відомих людей.

Серед наших випускників є керівники міністерств, відомств, їхні заступники, працівники посольств України, керівники обласних та районних державних адміністрацій, голови місцевих рад, академіки, доктори наук, професори, кандидати наук, доценти, герої України, відомі бізнесмени, керівники підприємств, організацій та установ. Це свідчить про правильно обраний курс університету, його стратегічні завдання і тактичні підходи до їх вирішення. І хочу сказати, що той дух нашого навчального закладу, який був ще при першому ректорі Л.О. Каніщенкові (він нині на пенсії), відчуваеться сьогодні.

- Багато ректорів наголощують, що вищим навчальним заклада. необхідно надати самостійність. Негативним аспектом цього є те, що може бути втрачено контроль за якістю підготовки у невеликих ВНЗ, оскільки великі вищі навчальні заклади, як і великі підприємства, зацікавлені у збереженні свого іміджу. Можливо, питання надання самостійності, автономії має вирішуватися диференційовано?

- Мають бути визначені основні аспекти діяльності ВНЗ, що перебувають саме в його компетенції. Одночасно є питання, які слід вирішувати централізовано, тобто на рівні Міністерства освіти і науки України – якщо, наприклад, Міністерство відповідає за методичну базу тієї чи іншої спеціальності, за державне замовлення, то так і має бути. На сьогодні, підкреслюю, якщо ВНЗ готовий економічно, своїм викладацьким складом й інформаційною базою забезпечувати необхідний рівень якості, це, звичайно, потрібно робити.

Питання самостійності і централізації, мабуть, споконвічні. Тут лише потрібна розумна межа, тому що 5 мг ліків - це ліки, а 10 мг - це вже отрута, хоч назва та сама. Так і тут. Якщо ДАК України проводить акредитацію, то це має бути організовано на належному рівні.

Централізовано, на нашу думку, крім проведення акредитації, має забепечуватися державне замовлення, бюджетне фінансування. Абсолютна більшість питань має вирішуватися децентралізовано кожним ВНЗ, включаючи розробку навчальних планів, освітньо-кваліфікаційних характеристик освітньо-професійних програм, присвоєння кваліфікації, вченого ступеня вченого звання, видача дипломів, атестатів, розпорядження фінансовими ресурсами і майном, оплата праці, розв'язання інших фінансових питань.

-З якими фінансовими проблемами стикається у своїй діяльності сучасний університет і які Ви бачите шляхи їх вирішення?

- Якщо фінансові ресурси нашого університету розглядати за українськими мірками, то вони чималі - до 50 і більше мільйонів гривень на рік.

Свого часу університет мав право відкривати депозитні рахунки в банку інвестувати у створення банків, страхових компаній і ефективних підприємств. Мав можливість стати солідним інвестором у регіоні, сприяти його розвитку. Заповзятливі ректори вдало користувалися таким правом, інші - тяглися за ними, вивчали їхній досвід і за можливості повторювали. Вже за рахунок відсотків удавалося покривати значну частину витрат на оплату праці професорсько-викладацького й іншого персоналу. Після створення державного казначейства ВНЗ було позбавлено цих прав. Це не означае, що казначейство винне. Hi. Просто немає юридичного механізму для розподілу коштів на бюджетні і власні, що можуть бути використані на розвиток університету У західних країнах зовсім інша ситуація. Колумбійський університет тільки у формі відсотків від вкладеного капіталу запланував і одержав за 2004 рік прибуток у 110 млн доларів.

Щe один аспект із фінансовим акцентом - плата за навчання. Вона має встановлюватися не загалом і не за фахом, а під професора. Чим більший попит на професора, тим вища плата в його класі навчання. Сферою відповідальності професора має стати визначення продуктової і цінової політики.

Цe завдання він може вирішувати з університетськими службами та посередниками на взаємовигідних умовах. Водночас ним формуються і кооперативні зв'язки з підготовки фахівців із викладачами свого ВНЗ й іншими спеціалістами або фірмам в Україні або за кордоном.

Для університетського самоврядування має бути одне обмеження - бюджет. Для цього необхідно, зрештою, чітко визначити суть університетських свобод. Потрібно знайти формулу, відповідно до якої жодного втручання в університетське життя і діяльність ззовні бути не може. За все у ВНЗ відповідають студенти, професори і (частково, дуже чітко встановлено). Ti, хто фінансує. Відповідальність (із юридичними наслідками) за результати діяльності варто перекласти на наглядову раду. Такий підхід до управління університетом характерний для Америки, у Європі багато хто не проти його запозичити, і він, до речі, може захистити українські ВНЗ від бажання окремих викладачів і посадових осіб "наварити" на вступних іспитах до вузівського бюджету, на системі вчених ступенів і звань.

Потрібно раз і назавжди встановити, що система освіти - не джерело поповнення державного бюджету, а навпаки. Є невелика кількість умов, за яких ВНЗ має здійснювати відрахування у державні фонди: це податок із заробітної плати та внески до пенсійного фонду. Не має бути ні державних, нi приватних прибуткових ВНЗ. Формування і розподіл прибутку згідно з порядком, прийнятим на звичайному підприємстві, завжди гальмує зростання якості освіти, підтримку обдарованих студентів і розвиток інноваційної діяльності.

Особливе місце у вузівських бюджетах мають посісти спонсори. Нині вони - рідкісне явище в навчальному закладі. В усьому світі почесно й вигідно спонсорувати освіту. Завдяки новому американському податковому законодавству тільки Колумбійський університет запланував одержання пожертвувань від своїх колишніх випускників на 2004 рік у сумі 70 млн. доларів. Сума достатня, щоб у будь-якому місті України створити елітний університет. Цей канал, якrцо не сьогодні, то в найближчі роки може стати відчутним для українських ВНЗ, адже й у нашому економічному механізмі, гцо розбудовується, зростае роль знань у кар'єрному зростанні. Потрібна лише відповідна система виховання і контактів із випускниками, а також сприятливе законодавство. Спонсор завжди і скрізь хоче жертвувати гроші на конкретні справи, а не в нікуди. І робить він це найчастіше не від надлишку грошей, а від надміру почуттів.

У нових умовах державі варто переглянути методи фінансування науки й освіти. На рівні студента варто концентрувати кошти на підготовку елітних кадрів в Україні і за кордоном. На рівні професора - фінансувати тих, хто домагається світового визнання, продукує ідеї, які забезпечують створення інновацїйного продукту, що користується попитом на внутрішньому і світовому ринках, і підготовку елітних кадрів. На рівні університету - дати найширші права й забезпечити умови для самофінансування своеї політики.

Брак фінансових ресурсів можна компенсувати також шляхом стимулювання ланцюгової реакції від досягненъ окремих професорів, наукових шкіл і університетів. У сучасній науці менеджменту широкої популярності набув бенчмаркінг, який є системою методів збирання й аналізу інформації про діяльність кращих підприємств-партнерів і конкурентів, про використовувані ними методи управління з метою здобуття переваг у конкурентній боротьбі У системі нашої вищої освіти бенчмаркінг - найкращий спосіб досягнення успіху в умовах обмеженості ресурсів.

Варто зазначити, що наш університет у 2005 році за інтегрованим рейтингом перших 25 вищих закладів освіти, заснованих на державній формі власності, посів 17-те місце, і 2-ге місце серед економічних ВНЗ України.

- Нині в Україні активно обговорюється проблема зовнішньої оцінки знань вступників і вunускникв, запровадження эовнішнього тестування.

- Ви розуміете, формально ми зробили все, як від нас вимагае Міністерство освіти і науки України, тобто Головою Державної екзаменаційної комісії у нас завжди є фахівець-практик, і він приймае іспити як стороння особа. Проте фактично, оскільки головою ДЕКу ми рекомендуємо свого колишнього випускника, і він оцінює роботу тієї випускаючої кафедри, того професора, який ще його вчив, то тут, зрозуміло, жодних конфліктів під час зовнішнього оцінювання знань випускників не може бути. Серед галузевих ВНЗ використовується інша практика. Так, наприклад, Міністерство охорони здоров'я України минулого року висунуло вимогу, що студент-випускник медичного університету на ДЕК має дати, як мінімум, 36% правильних відповідей на запитання тестів, а сьогодні вони збільшили цей показник до 45%. Так можна й у нас зробити, але, розумієте, найкраще знання оцінює практика. Відмінник, можливо, буде посереднім бухгалтером, а трієчник, навпаки, може стати прекрасним бухгалтером. Це те, про що ми вже говорили: один кожного дня нарощує мязи, а інший вважає, що йому достатньо того, що вже є. Тому проблема зовнішнього оцінювання знань випускників потребує додаткових досліджень, експериментів та тривалого вивчення.

Зовнішнє тестування вступників - це, можливо, один із варіантів вирішення проблеми справедливого оцінювання знань. Але ж не створено механізму цього тестування, не визначено, хто його здійснюватиме, яка буде оплата. Поки що спостерігається лише наплив абітурієнтів, котрі бажають пройти тестування. Всі аспекти мають бути врегульовані законодавчо, все продумано, щоб результати тестування були прийнятними для всіх вищих навчальних закладів. Ми ж впроваджуемо таку практику потроху, частково, чого не можна робити. Запроваджуємо суцільне тестування, для цього створюємо протягом року чи двох відповідну базу, відмовляємося від вступних іспитів до ВНЗ взагалі і кажемо: це найкращий шлях, тому що ми все обговорили на державному рівні і прийняли рішення. Або ми знову повертаемося до того, що було раніше, і робимо вступні іспити в себе у ВНЗ. Отже, необхідно на державному рівні вивчити проблему, проаналізувати, перевірити на практиці, потім приймати рішення і вже не відступати від нього.

- А чи можливо повністю перейти до зовнішнього тестування у такий короткий термін?

- Нам потрібно визначатися концептуально. Йти назад? Hi. Ми бачимо результати світової практики, аналізуємо свою, до речі, непогану, практику. І тому чи буде застосовуватися тестування на загальнодержавному рівні, чи слід дати право ВНЗ самим проводити вступні випробування - це двояке питання. Когось тестування эадовольняє, когось - ні, але ми повинні зробити чіткий вибір, визначитися щодо необхідності проведення цього тестування. Скажімо, у школі недавно запровадили дванадцятибальну систему оцінювання знань, тепер вже ведуться розмови про п'ятибальну, тобто знову кидаємося від однієї крайності до іншої. Тому ми повинні знайти ту розумну середину, яка дала б можливість молодій людині стати на ноги і принести користь собі, своїй сім'ї та суспільству.

Зрозуміло, що повністю перейти до зовнішнього тестування в Україні у такий короткий термін неможливо.

- Сергію Іллічу, дякую Вам за цікаву бесіду. Від імені редакції і читачів нашого журналу хочу побажати Вам особисто і всьому колективу Тернопільського державного економічного університету успіхів у справі підготовки фахівців найвищого рівня.