"Дисципліна завжди б'є клас..."

Головний тренер "Галичанки" Андрій Романович вважає, що очолювана ним команда стала чемпіоном тому, що зуміла зіграти технічно і не поступитися досвідченішим суперницям. Відтак "золото" у дівчат — заслужене. Хоча цей сезон, на його думку, був для волейболісток непростим

Тернопільський волейбольний клуб "Галичанка-Динамо-ТНЕУ'' вже готується до українсько-польського фестивалю.

Крім того, троє представниць команди виборюють у складі національної збірної путівку на чемпіонат Європи. Варто зазначити, що роблять вони це дуже вдало: три матчі — три перемоги.

Нагадаємо, в цьому сезоні наш клуб став чемпіоном України. Пpo це та інші здобутки команди кореспонденту розповів головний тренер "Галичанки-Динамо-ТНЕУ" Андрій Романович.

НАЙВАЖЛИВІШІ МОМЕНТИ

— Ще раз вітаємо Вас із чемпіонством! Тож спершу — саме про те "золото". Завдяки чому команда так вдало стартувала у турнірі? Як вдалося налаштувати дівчат на ці ігри?

— Найважливіші моменти на будь-якій дистанції це — правильно стартувати, зайняти вдале місце, потім спокійно рухатися дистанцією. Найголовніше - фініш. Стартували вдало, швидше за все, тому, що в минулому сезоні у плей-оффах не вдалося перемогти "Сєвєродончанку". Тож дуже хотілося в цьому сезоні довести, що поборотися за золоті медалі в минулому просто не пощастило, тому хочемо боротися цього року. Зрештою, команда залишилася та сама. Треба було лише підвести її до старту правильно.

— Як проходила підготовка до сезону?

— Цей етап нам не вдався, адже не було жодних зборів. Тож на турнір у В'єтнамі їхали неготовим... Хоча ті змагання минули для нас зовсім непогано — вдалося пограти з азіатськими командами. Переважно вони — дуже швидкі та технічні. Тож турнір, з одного боку, пішов на користь, з іншого — на шкоду. Адже якщо з технічного боку це був "плюс" для наших дівчат, то з фізичного — "мінус". Відтак ми приїхали звідти із багатьма мікротравмами. Це вилилося в провал у середині сезону в Кодоли і Журовської. Причому остання "випала" з команди через травму аж до завершення сезону.

— Яке завдання ставили команді на старті сезону?

— Звісно, завдання виграти чемпіонат було. Це все робиться таким чином: аналізуємо свій кадровий потенціал, можливості суперників і бачимо, за що можна боротися. Втім, сезон у волейболі — тривалий і ніхто не зможе впевнено сказати: виграємо чемпіонат чи ні. Хто міг припустити, що така потужна команда, як "Сєвєродончанка", під кінець чемпіонату "розвалиться". Ми вбачали ймовірність перемоги в чемпіонаті, адже бачили, що, порівняно з попереднім сезоном, лідери — "Джінестра" і "Круг" (через вагітність Трушкіної — прим, ред) — стали трішки слабшими.

ПОЗИТИВ У МОЛОДОСТІ

— Як такий феєричний старт вплинув на команду?

— Такий початок, звісно, вселяє у гравців впевненість у власних силах. Проте тренерському складу потрібно було завадити перетворити стан впевненості на самовпевненість. Адже самовпевненість "працює" не на рівні свідомості, а на рівні підсвідомості. Тому тренер завжди налаштовує гравців: кожна команда - це суперник. І немає клубів, у яких неможливо виграти. Відповідно, програти також можна будь-кому. І знаєте, всі кивають головами, наче все розуміють, а виходять на майданчик — починає працювати підсвідомість. Без допомоги тренера тут не обійтися.

— Із молодими працювати, напевно, важче?

— З одного боку, — важче, адже їх потрібно багато чого вчити. Але з іншого — молодь ще прагне навчатися. От ми й скористалися у цьому сезоні таким позитивним моментом. Якщо не враховувати Яну Журовську, яка "випала" у середині сезону, закінчували чемпіонат усі вихованці клубу "Галичанка". Олена Туркула — немісцева вихованка, але вона теж свої перші кроки у спорті робила саме тут. Тож клуб "на всі 100" тепер складається із власних вихованок.

Цей момент вдалий. Він забезпечує керованість командою. Це і дозволило нам виграти чемпіонат. Причому у "Джінестрі" та "Сєвєродончанці" були набагато потужніші гравці, зате у нас — керованіші. Є така фраза, котра тут доволі доречна: "Дисципліна завжди б'є клас".

— Що сталося у матчі в Луцьку? Команда, яка перше коло пройшла без втрат, у матчі з "Волинню" недорахувалась трьох очок...

— Зіграли роль два моменти: об'єктивні та суб'єктивні. Перед тим протистоянням у нас були ігри з черкаським "Кругом". Там травму отримала Яна Журовська. Буквально через кілька днів на тренуванні постраждала і Надія Кодола. Погодьтеся, грати на одній нозі неможливо. Знімати м'яч з висоти та забивати вдається хіба що доти, поки ще діє анестезія. Тож у грі з Луцьком,, команді було дуже непросто... До речі, так було і в фіналі Кубка — у грі з "Джінестрою". Видавалося, ми виграли дві партії, фактично тріумфуємо, але коли гукнулися травми, ми таки поступилися суперницям.

ЗАЛИ БУВАЮТЬ ФАРТОВІ

— Перейдемо до матчів плей-офф. Перший тур в Одесі команда провалила. Пізніше в кожному наступному турі перемог додавалося. Команда наче набирала обороти. У чому причина?

— Усе закономірно. Об'єктивний момент у тому, що наша команда — ще молода, а суперниці підсилилися. Особливо це стосується "Джінестри", яка в першому турі плей-офф зіграла з нами фантастично. Ми ж гру просто віддали. Суб'єктивний — в тому, що є зали, які для кожної команди фартові чи нефартаві, а можливо, швидше, зручні та незручні. Так, в Одесі для нас зал дуже важкий. Він — темний, якийсь сірий. Ми звикли, що у нас зал, хоч і невеликий, але комфортний, світлий. Він налаштовує на позитив. Також зручний зал у Черкасах. Він — у хорошому стані, у приємних тонах.

— Як вдалося у Сєвєродонецьку перервати неприємну традицію плей-офф і перемогти "Джінестру"?

— Ну, ми тоді просто набрали ходу. Знову почали грати у свою гру, і це вилилося у результат. Ми ще в Черкасах мали перемагати, але несподівано поступилися одеситкам. Уже там, задовго до фінішу турніру, ми повинні були вирішувати питання про чемпіонство.

— Можливо, перемога над "Джінестрою" була насамперед психологічною?

— Технічно ми були кращими за них. До того ж, до змін, що відбулися в одеситок за ходом сезону, ми вже призвичаїлися. Потрібно було тільки на бажанні, на настрої вийти і перемогти. По-іншому чемпіонство, власне , і не здобувається. „Золото” отримуєш тоді, коли складається усе, як кубик Рубик. Щось склалось не так – і вже другі, треті. У тих іграх дівчата виконали тактичну схему, як по нотах. Розіграли – і все!

ФАНИ МОЛИЛИСЯ

— У чому ж причина, що команда програла «Кругу» у Тернополі?

— Ну, це якраз – зі сфери психології, адже виграш у Черкас не давав можливості дівчатам приміряти на себе золоті медалі. Той матч не був ключовим. Дівчата виходили на майданчик проти «Круга», а в голові булла наступна гра – з "Джінестрою". Так, перші дві партії відіграли „на автоматі”. Виграли і подумали, що всю роботу зробили... Але я ніколи не ставлю завдання вийти і виграти. Це – нерозумно. Навіщо виходити на майданчик, якщо немає бажання перемогти? Перед грою ми напрацьовуємо техніку, щоб гравці думали, кому подати, куди вдарити, про те, як зіграє суперник. Адже якщо гравці йтимуть на гру лише з думкою, що їм треба будь-що виграти, нічого хорошого з цього не вийде.

Може, саме в тій грі дівчата більше думали про Одесу, тому й наробили купу помилок. У підсумку — поразка.

— Після перемоги над Одесою на дівчат чекало протистояння з "Сєвєродончанкою". Їм результат цього матчу жодної ролі не грав. Можна було випустити молодь, дати їм можливість зіграти, але ви вийшли основою і перемогли. Чому вчинили саме так?

— Ну, можна було зіграти дублем, але ж тоді ми віддали б "бронзу" "Сєвєродончанці". Хіба це чесно? До того ж, знайомі розповідали, що наші уболівальники в матчі з Одесою сиділи і молилися за нас, пили "Валідол"...

Як на мене, це — неабиякий аргумент для того, щоб наступного дня вийти і перемогти для них. Глядачі вже могли спокійно сидіти та насолоджуватися грою своєї команди.

— Який відрізок у сезоні був для Вас і команди найважчим?

— Справді, найважчим був той переломний момент, коли "вилетіла" Ява Журовська, коли ми зрозуміли, що вона уже не буде грати. У той момент налаштувати команду, щоб дівчата повірили у себе, було нелегка. У першій грі без Яни — проти "Круга" — ми поступилися 0:3. Для команди це був шок У головах дівчат засіло: "Ми — без Яни, ми — ніхто." Звичайно, вона була лідером, адже Яна — досвідчений гравець. Тож важко було переконати дівчат, що з Яною — добре, але і без неї грати потрібно. Причому ми можемо це робити! Витягнути команду, як льотчики кажуть, зі штопора, "запустити" її, причому спрямувати у потрібне русло, — це і було найважчим для мене.

Володимир Баран