Ярослав Крупка: „Працювати над собою потрібно постійно”

Якось під час заняття, помітивши втомленість студентів, доктор економічних наук, член-кореспондент Академії будівництва України, академік Академії наук України, декан факультету обліку та аудиту Тернопільського національного економічного університету Ярослав Дмитрович КРУПКА попрямував у куток навчальної аудиторії та, постоявши якусь мить там, несподівано для присутніх випалив: «Ось тут стояло моє ліжко. Так, так.

Коли я ще був студентом тоді фінансово-економічного інституту, замість аудиторій, тут були гуртожитські кімнати, і на цьому місці я спав…» Студенти пожвавішали. Кілька хвилин екскурсу в минуле, і молодь знову налаштована долати вершини економічних знань. Іншим разом викладач розповів анекдота, а було, що підтримав вогонь гарячої дискусії про життя…

Студенти люблять Ярослава Дмитровича за ось таку неординарність, демократичність, за життєвий принцип — не засуджувати, а зрозуміти. А ще — за любов до професії, якою дихає.

Біографічна довідка

Народився в 1950 році, закінчив у 1971 році Тернопільський фінансово-економічний інститут. Працював на виробництві на посадах бухгалтера-ревізора і головного бухгалтера у будівельній галузі. З 1975 року — на викладацькій роботі. Був викладачем, доцентом, заступником декана, завідувачем кафедри у вузах Тернополя, Ленінграда, Костроми. Закінчив аспірантуру при Ленінградському інституті радянської торгівлі ім. Ф. Енгельса у 1981 році, докторантуру — при Тернопільській академії народного господарства у 2001 році.

— Ярославе Дмитровичу, то хто ви більше — економіст чи освітянин? — цікавлюся.

— І економіст, і освітянин. Ці дві професії тісно переплелися в мені.

— На освітянській ниві ви трудитеся ось уже тридцять п’ять років. Чи змінилося за цей час студентство?

— Майже ні. Воно таке ж веселе, кмітливе, з вогником в очах. Коли я ще сидів за студентською лавою, то нас змушували бути рівними, наче цвяшки — однаковими. А нині є і дуже гарні студенти, а є й трохи гірші. Багато з них стараються самі собі пробити дорогу в життя. Вони допитливі, мають великий рівень демократії. Відповідно і я ставлюся до них по-демократичному.

— Демократизації студентства, схоже, сприяє і Болонська система, за якою працюють нині виші. Що ви думаєте про неї?

— Дехто вважає, що вона не дає достатніх результатів, але серед позитиву можу виділити принаймні два моменти — ця система змушує студента працювати постійно, а не від сесії до сесії, накопичувати та класти у свій кошик усе нові знання та показувати їх протягом усього семестру. Другий момент — ця система індивідуалізує навчальний процес. Тобто ми більше починаємо працювати зі студентами індивідуально. Через спілкування на консультаціях, видачу індивідуальних завдань та звітування студентів за виконане. Це дає більше ефекту, ніж коли 100 або 50 чоловік сидять в аудиторії, а лектор читає, а то й диктує матеріал. Ось таку методику я вважаю неефективною.

— Але чи готові студенти психологічно та матеріально до впровадження Болонської системи?

— Так, тут є певні перешкоди. Найперше, наша матеріальна база. У нас, будемо відверті, ще немає стільки можливостей, аби забезпечити кожного студента індивідуальними засобами здобуття знань. Не кожен зі студентів та викладачів удома має комп’ютер, доступ до Інтернету. Не всі можуть собі дозволити такі затрати. Це коли про матеріальне.

Щодо психологічної готовності. Здавна, напевно, так склалося історично, ми звикли відкладати знання на потім: в останню ніч довчу, а, може, пронесе, якось складу. А працювати над собою, здобувати нові знання потрібно постійно. Від цього залежить те, яким фахівцем ти будеш, наскільки високоякісними будуть твої вміння, навички. І навіть, коли молода людина дуже талановита, вроджений економіст, як кажуть, то будь-який талант потрібно постійно шліфувати, аби він вражав своєю красою.

— А чи не здається вам, що надто багато українці запозичають іноземного, особливо в освіту. З такими темпами ризикуємо втратити свою самобутність.

— Така небезпека справді є. У нас непогана була освіта. Рівень знань був високим як у середній, так і у вищій школах. Як на мене, то нам не варто сліпо все копіювати закордонне. Мусимо залишити оте добре зерно, посіяне в минулих роках, а брати від Заходу тільки позитивне.

— На жаль, освітня галузь нині потребує великих інвестицій.

— Нам, особливо мешканцям Західної України, гріх жалітися на інвестиції. Ми і так багато їх отримуємо від наших же людей. Особливо від тих, котрі за кордоном. Адже в що вкладають гроші заробітчани: або в будівництво житла, або в освіту дітей.

— Так, батьки інвестують в освіту дітей, а діти, закінчивши виш, їдуть за кордон на заробітки та інвестують свої знання, талант, силу в розвиток чужоземних країн.

— Певною мірою ви маєте рацію. Як це припинити? Розвивати нашу економіку, наш бізнес, щоби платити відповідні зарплати нашим фахівцям, підтримувати молодь — і тоді вона зостанеться. Бо кому було б цікаво їхати на чужину, не знаючи добре мови, культури, етносу, і там поневірятися, якби тут, в Україні, були відповідні умови для праці, розвитку, заробітку на життя.

— А нарікання — ринок переповнений економістами, юристами, навіщо їх стільки готувати, коли потрібні робітничі професії?

— Це повна нісенітниця. Не кожна молода людина, котра прийшла до нашого вишу, в майбутньому обере шлях економіста. Але нехай вона навіть і не буде працювати на високих посадах, нехай не стане бухгалтером, аудитором чи обліковцем, але в стінах вишу сформується як особистість, а це головне.

— Ще Девід Рокфеллер казав: «Успіх у бізнесі вимагає навчання, дисципліни й завзятої праці». А що ще потрібно, аби стати фаховим та успішним економістом?

— Найперше — потрібно бути порядною людиною. По-друге, треба знати іноземну мову — англійську, німецьку чи якусь іншу, основи економіки, бізнесу та, найважливіше, любити свою професію. Я завжди вчу своїх студентів, що будь-який бухгалтер, у будь-який час може стати економістом, фінансистом, правником і навіть юристом, а от навпаки якось воно не виходить. І тому, коли заходжу до аудиторії, то часто кажу про те, наскільки прекрасною є наша професія. Так, дехто вважає нас сухарями, що припали пилюкою, обов’язково в окулярах, з купою паперів. Часи змінилися. Нині навіть саме слово «бухгалтер», що з іноземної означає «книготримач», не відповідає своєму змісту. Сучасний бухгалтер — це людина, котра першою отримує всю інформацію про підприємство, на якому працює, та, проаналізувавши, опрацювавши її, передає керівнику, акціонерам. Вона — високоінтелектуальна, навчена працювати з усіма технічними новинками, не кажу вже про комп’ютер. Вона — пульс підприємства.

— Що для вас, економіста, пріоритетне, коли мова йде про культуру та економіку?

— Професійна етика. В економіці вона, особливо тепер, не дуже сповідується. Я ж професійний, сертифікований аудитор. І ось в аудиторів є правило, ні, заповідь: не завадь іншому. Воно й спонукає до того, щоб ми були фахівцями толерантними, культурними, щоб могли завжди вийти на люди і не опускати очі та не соромитися самого себе.

— Ярославе Дмитровичу, п’ятого лютого ви відсвяткуєте своє шістдесятиріччя. Яке бажання загадаєте в цей день?

— Моє найбільше бажання, моя найзаповітніша мрія, моя молитва єдина: щоб наша Україна якнайшвидше стала на ноги. Я дуже вірю в це.

Розмовляла Наталя Чорна.